Тут двері розчинилися, і поміж радників, що стояли рядами, схиливши голови, з’явився смаглявий чоловічок, який тримав у руках таріль, покритий чорним оксамитом. Чоловічок поставив таріль перед троном і пішов так само мовчки, як і з’явився. Двері зачинилися, цар знову залишився зі своїми доньками віч-на-віч. Коли він одкрив таріль, той увесь засвітився, ніби звідти сходило сонце: на ньому лежали три діаманти невимовної краси, кожен із них більший, як голубине яйце. Дівчата дуже здивувалися, що вони такі великі й так сяють, потім подивилися на трон і чекали, що скаже їхній гордовитий батько.
«Ось, діти мої, — сказав цар, — хай кожна з вас візьме по каменю й зробить із ним, що схоче. А післязавтра надвечір отут, на цьому самому місці, розкажете мені про свої справи. Робіть усе без поспілу, справедливо, а ваші вчинки засвідчать, кому з вас правити царством».
І цар, спираючись на золотий посох, усіяний діамантами, пішов до своїх радників, які чекали його за дверима, залишивши дівчат наодинці з їхніми думками…
Мош Тімофте на часинку замовк, щоб припалити давно погаслу люльку й подивитися з-під брів на враженого гостя. Глибоко затягнувшись димом, він повів далі:
— Та-а-ак… І ось наступного дня рано-вранці найстарша царівна побігла до золотаря й звеліла йому зробити до обіду малесеньку золоту коробочку та ланцюжок, теж із золота. І перед обідом вона постала перед царем, показуючи, що коштовний камінь знаходиться в коробочці, з якою вона ніколи не розлучиться.
Вдоволений цар сказав своїй доньці так:
«Мудро ти зробила, донечко моя! Твій вчинок гідний всілякої похвали. Ти вважала, що царство — найдорожча річ, з якою не можна розлучатися ніколи, бо його доля — твоя доля, а твоя доля — його доля. Ти довела своїм вчинком, що можеш гарно правити країною. Але справедливість вимагає від нас побачити, що зробили твої сестри…»
Середульша царівна ще з ночі скликала найвправніших майстрів-мулярів з усього царства і звеліла їм за один день змурувати велетенську вежу, вершечок якої тонув би в хмарах.
Тільки-но майстри добудували цю вежу, дівчина в найвищій кімнаті поклала свій діамант. І засяяв він звідти, з височіні, так сильно, ніби над світом зійшло друге сонце. А дівчина поставила довкола вежі силу-силенну озброєних до зубів вояків, від самого вигляду яких проймав дрож.
Побачивши все це, цар задоволено всміхнувся, і радість осяяла його старече обличчя. І він сказав так:
«Ти мудро вчинила, доню моя! Ти вважала, що честь країни повинна сяяти як сонце на всій землі. І ще ти думала, що все це треба захистити від ворогів. Ти довела своїм вчинком, що можеш гарно правити країною. Але справедливість вимагає від нас побачити, що зробила твоя сестра».
Тим часом найменша царівна, котра, як і всі найменші дівчата в казках, була найвродливіша, бродила полями й лісами довкруг палацу, гірко терзаючись думками: що зробити з тим коштовним каменем, аби довести свою мудрість і силу правити державою. Уже давно й ніч опустилася на землю, а найменша донька ніяк не могла нічого придумати.
Тоді вирішила вона повернутися в палац і попросити в батька ще один день. А коли йшла назад, заглибившись у свої думки, то збилася з дороги. От іде вона, йде і, може, йшла б дуже довго, якби їй не причулося, ніби десь хтось плаче. Зупинилась дівчина, прислухалась, аж тут знову почувся плач. Жаліслива за вдачею, вона рушила на плач і опинилась перед халупою за велетенськими деревами, перед бідною розваленою хижкою, яких вона досі не бачила і навіть не читала й не чула про них.
Заглянула дівчина туди через дірку, що правила за вікно, і побачила убоге приміщення, освітлене одною-єдиною свічечкою, та й та вже догоряла. За низеньким триногим столиком сиділи двоє зажурених людей: чоловік і жінка, обоє в лахмітті. Вони аж заходились від плачу.
Царівна дуже здивувалася, побачивши все це, бо ж, кажу, досі ніколи не бачила ні халуп, ні людей у лахмітті, а що люди плачуть, то бачила тільки на похоронах. У царському палаці всі люди завжди сміялися й були веселі. Дівчині закортіло негайно дізнатися, чому ці люди так гірко плачуть. Вона зайшла в хижку, забувши постукати в двері, і лагідно спитала тих двох людей, наляканих несподіваними відвідинами: