«Що сталося, люди добрі, чому ви так гіркло плачете?»
Чоловік спохмурнів і не зважився сказати нічого, бо впізнав у нежданій гості доньку самого великого царя, а дружина його, як і всяка жінка, почала виливати перед дівчиною душу, а та закам’яніло слухала її:
«Як же нам не плакати, принцесо, коли нашу халупу обсіли злидні, мов мухи стерво. Семеро дітей послав нам господь, і всі семеро хворі й голодні, а ми не знаємо, чи й дотягнуть вони до завтрашнього дня. Кожен гріш тікає з нашої хати, мов сарна від вовка, хліб у нашій хаті — така ж сама рідкість, як горе в хаті багача. Цілющі ліки ніколи й не з’являлися в нас, так само як не заходили сюди й радощі. Єдине світло і радість, яке наважилося прийти сюди, — це ти, велична й прекрасна принцесо».
Царівна страшенно здригнулася від усього почутого, але ще страшніше вона здригнулася, коли побачила сімох дітей, жовтих як віск і тоненьких мов очеретини, аж знетямлених від болю та голоду, що лежали на дерев’яних ліжечках.
«Люди добрі, — сказала вона з непогамовним болем у голосі, — я розкажу цареві про все, що тут бачила, і він допоможе вам, бо він надзвичайно сильний, багатий і справедливий. Але поки він учинить по-справедливості, візьміть оцей коштовний камінь, підіть із ним у місто і скажіть купцям, що це я дала його вам і звеліла обміняти тільки за його справжню ціну. Бо інакше буде біда на їхні голови».
І перш ніж нещасні люди встигли впасти на коліна, дівчина поклала коштовний камінь на низенький триногий стіл, швидко вийшла з халупи й не зупинялась, аж поки прийшла до свого тата-царя. Глибоко вклонившись йому, як і належало за звичаєм, вона сказала голосом, що аж тремтів від радості:
«Преславний тату, ти завжди вчив нас, що країна та всі її багатства — для життя й щастя людей, які її населяють. Я віддала коштовний камінь одним бідним людям, обійденим щастям і справедливістю у твоєму царстві. З його допомогою семеро дітей врятуються від смерті й житимуть у радості й достатку до кінця днів своїх».
І дівчина переповіла цареві та радникам, які всі поспішно зібралися, свою пригоду в лісі.
Цар спершу поблід, потім позеленів від люті, далі почервонів, мов буряк, і гаркнув так, що аж здригнулися стіни палацу, а душі радників сховалися в п’яти: «Згинь з очей моїх, мерзотнице, дурепо, якщо ти здатна була виставити на посміховисько і батька, й країну! Згинь з очей моїх, божевільна, якщо не вмієш берегти найкоштовніших речей! Іди до своїх жебраків і навіть близько не з’являйся тут ніколи. Зараз же йди звідси, безрозсудна!»
А потім сказав придворним, яких охопив страх: «Хай знають у всьому царстві, що відсьогодні в мене тільки дві доньки, а хто насмілиться прийняти в себе третю або хоч ім’я її згадає, той буде кинутий у найглибшу й найтемнішу темницю, він буде підданий найтяжчим тортурам і довіку не побачить світла сонця. І хай знають у всьому світі, що після моєї смерті царством правитимуть дві доньки, які своїми вчинками довели свою мудрість і вміння!»
Найменша царівна вже цієї ж ночі втекла з палацу, і ніхто не посмів глянути співчутливо їй услід або хоч промовити одне-єдине лагідне слово. Може, то її сестри намовили царя супроти неї, нашептавши йому на вухо, ніби вона несповна розуму й виступає проти порядків у країні.
І пішла найменша царева донька в невідому дорогу, у холодну й зловісну ніч. Зупинилася аж удосвіта, коли царське взуття геть розлізлося, а сукня, гарна сукня з пурпурного шовку, перетворилася на дрантя. Ноги її закривавились, жорстоко діймали голод і втома, але оскільки дівчина весь час бігла через ліс, то ніде не знайшла людського помешкання чи воріт, у які можна було б постукати. Та найбільше мучила її туга за батьком і за рідними сестрами.
Вийшла дівчина на галявинку з густою шовковистою травою. Знесилена від утоми, впала під якимось старезним деревом і, заплакавши, мов мале дитя, умить заснула…
Мош Тімофте почав набивати люльку, а Тік, скориставшись паузою, висловив уголос одну думку, яка не давала йому спокою.
— Як же цар міг прогнати дівчину, коли вона зробила таке гарне діло?.. Я на його місці залишив би їй царство!
— Авжеж, одначе, не всі люди міркували так у ті часи. Але казка твердить так, то хай так і буде…
— А як звали найменшу доньку?
Мош Тімофте безсило здвигнув плечима:
— Це, скажу тобі по правді, я забув чи, може, не спитав тоді вівчаря. А втім, здається, звали її чи то Іляна, чи Марія, не пригадую вже добре… Гаразд, на чому ми зупинилися?.. — спитав старий радше, щоб пересвідчитись, чи уважно слухає гість казку, бо сам добре знав, на чому він зупинився.