Вона ходила всіма дорогами царства, ділячи хліб із бідняками, ночуючи, де прийдеться, і завжди платила за добро й гостинність коштовностями із сірої коробочки. І якщо по правді, то хто інший, як не бідняки й трудівники, заслуговували на це багатство?
Коли її брала туга за домівкою, коли вона відчувала, що не може далі жити, не бачачи батька-матері й сестер, дівчина шепотіла коробочці чарівне слово і йшла, вдень чи вночі, між вартою, відчиняла, невидима, ворота й двері царського палацу й заходила в кімнати, де жила раніше. Ніхто її не бачив, ніхто не чув, зате вона бачила й чула все. Іноді, коли сестри спали, вона гладила їх, сплячих, і проказувала пошепки слова любові. А потім знову бродила країною, заходила в найвіддаленіші закутки, жила серед людей, які завдяки своїй доброті й чесності стали для неї такими ж близькими, як батько з матір’ю та сестри.
Та ось одного дня на дорогах країни з’явилися царські гінці, які оповістили людям, що царство опинилося у великій небезпеці. Вороги зібрали величезне військо і хочуть напасти на країну одночасно з трьох сторін. Цареві, хоч як він старався, не вдалося зібрати стільки війська, як у ворогів. Люди були невдоволені його жорстокістю, його несправедливими порядками й не поспішали захищати країну, в якій вони жили в стражданнях та муках.
Почувши все це, найменша царівна пройшла вздовж і вшир усю країну, стукала в двері до тих людей, яким вона допомагала, говорила всім із пристрастю та болем про небезпеку, що наближається, і люди, почувши її мудрі слова, погодилися з нею й не довго барилися. Вони прощалися зі своїми хатами і йшли за принцесою, озброєні хто чим для лютої битви.
І ось, на превеликий подив царя, сторожа одного чудового дня сповістила, що до стольного міста підходить повите хмарою куряви величезне військо. Цар спершу затремтів від страху, але вивідники невдовзі принесли добру вість — військо, яке наближається до палацу, не вороже, а царське.
Коли ватажки війська, заковані в лати і при блискучих мечах, з’явилися перед царем, усі придворні завмерли, а коли цар спитав, з чийого наказу вони вирушили на битву, вони відповіли без страху напрямки:
«Ми прийшли з повеління наймилостивішої й наймудрішої твоєї доньки, яку ти колись прогнав із дому і яка, перейнявшись нашими болями та стражданнями, завжди була разом з нами».
І вони розказали цареві про діла, зроблені найменшою принцесою.
І лиш тоді цар зрозумів, що його найменша донька була наймудріша, бо вона найкраще показала, якою має бути доля багатства країни. І ще цар згадав, що своє коштовне каміння його старші доньки давно втратили: одна загубила, купаючись, а камінь із вершини вежі вкрали хижі птахи…
Мош Тімофте замовк на хвильку, щоб розпалити люльку й глянути на гостя, потім, задоволений, повів мову далі:
— Та-ак… Казкарі розказують: побачивши таке сильне військо, ворог не посмів напасти на країну, а послав мирних гінців, бо збагнув, що йому доведеться воювати не з військом, а з усім народом. І ще вони розказують: по смерті царя країною правила найменша донька. Вона ніколи не порушувала справедливості, завжди була чесна й людяна. А ще кажуть оповідачі, що було б добре, аби і в інших країнах правителі брали з неї приклад…
Тік зрозумів, що мош Тімофте закінчив казку, але не йшов. Він завмер від хвилювання, яке охопило його, і сидів мовчки на стільці.
— А ота коробочка, з якою царівна ставала невидимою, куди вона поділася? — отямившись нарешті, спитав він.
— Одні казкарі твердять, — відповів мош Тімофте, — що царівна заповіла перед смертю поховати коробочку разом з нею, а ще одні кажуть, нібито вона свого часу перейшла до Штефана Великого, і він останній володів нею.
— А потім ніхто про неї нічого не чув?
Мош Тімофте відповів не одразу. Він ніби перебирав спомини:
— Коли я не помиляюся, — нарешті сказав він, — дядько, отой вівчар, який мені розказував казку, твердив, що коробочку нібито заховали в якійсь печері. Але все це казки, байки…
Одначе Тік не поділяв думки моша Тімофте. Він був цілковито переконаний, що чарівна коробочка існувала, а відтак не могла зникнути безслідно. Надто вона вже цінна, аби отак просто могли забути про неї. Її десь дуже гарно заховали, та й годі.
— А той дядько, що пас вівці, не сказав, у якій саме печері заховано коробочку? — почав допитуватися малюк у моша Тімофте.