Того дня, коли відкривався амфітеатр, вхід учням та батькам у нього дозволявся на дванадцять годин — від восьмої ранку до восьмої вечора без перерви. У такий день ліцей приймав після обіду групи учнів і вчителів із сусідніх сіл та міст, яких найбільше приваблювала сюди розкіш амфітеатру. Але зранку амфітеатр був відкритий лише для тутешніх ліцеїстів.
Усі останні три дні перед його відкриттям минали під знаком нетерпіння, хвилювання, навіть остраху, але жоден із них не був таким жаданим, як день святкування закінчення навчального року. Тут справа ось у чім. Окрім звичних по всіх школах премій, по три для кожного класу, за традицією ліцею цього дня вручалася почесна премія найкращому учневі школи і премія канцелярії учневі, якого визначав учительський корпус на підставі критеріїв, що ніколи не були зафіксовані чи визначені і котрі, як правило, ніколи не пояснювались. І саме завдяки цій нагоді, шануючи таку шкільну традицію, випливали на поверхню певні факти, що затінювали престиж ліцею й завдавали страждань деяким учням.
Якщо класні лауреати були відомі задовго до закінчення навчального року, якщо лауреат почесної премії був відомий перед початком свята, бо його прізвище було написане напередодні свята великими золотистими літерами на мармуровій дошці правобіч сцени, то хто буде удостоєний премії канцелярії, ніхто не знав до останньої миті. Тобто про нього дізнавалися лиш тоді, коли називалося його ім’я і вручалася премія. Це був єдиний лауреат без диплома, зате премія — не символічна; переважно це був цінний подарунок, якась річ, але щоразу інша.
Само собою ясно, що премія канцелярії розпалювала багату фантазію. Отож-бо в ці дні між завершенням навчального року та його святкуванням говорилося тільки про велику премію, як її ще називали. Робилися прогнози, ставилися заклади, називалися десятки імен, придумувалися найфантастичніші подарунки, згадувалися найнеймовірніші випадки, які могли бути підставою для героїв-кандидатів на спеціальну премію.
Правда й те, що деякі групи школярів робилися замкнутіші й менш галасливі, хоча, здавалося, дні настали для цього вільніші. Але поривання учнів остуджував острах при згадці про не дуже далекі дні, які ох як хотілось би, щоб вони стали дуже далекими: а що, коли хтось згадає про це й розкаже перед усією школою? Тоді не уникнути важкої покари — крижаної мовчанки всіх присутніх!
Але ніщо не могло зрівнятися з притягальною силою великої премії… Хто її може одержати? І за що? І що саме він одержить?.. Велика премія не мала жодної попередньої умови. Нею міг бути відзначений будь-хто, іноді навіть не за шкільні справи. Кілька років тому преміювали одного учня, дуже слабкого в навчанні, який врятував дитину, що тонула. Відзначений був сином заможних батька-матері. Йому подарували пару рідкісних голубів, бо юний плавець тільки й мріяв про голубів. Іншого року премію дали тринадцятирічному хлопцеві, посередньому учневі, спокійному, хворобливому, котрий нічим особливим не вирізнявся упродовж усього року. Може, тільки своєю мовчазністю та соромливістю. І лише через кілька років дізналися, що в нього немає мами, що його покинув батько, і два місяці хлопець жив і тримався сам, рубав дрова або носив воду сусідам, але нікому не скаржився. Деяких учнів преміювали за перемоги в національних літературних або наукових конкурсах чи за виняткові лабораторні роботи, за сміливі вчинки й зворушливу поведінку перед колегами, вчителями або й перед незнайомими.
Премією канцелярії відзначалися виняткові здібності й духовні якості учнів.
Іноді ім’я-прізвище щасливчика вгадувалося, але це не означало нічого. У школі побутувало прислів’я: «Якщо хочеш бути відзначений великою премією, не думай про неї ніколи…»
Питання залишалося відкрите: хто буде щасливчиком цього року?
2
Амфітеатр аж стогнав від люду. Батьки й діти, може, батьки навіть більше, ніж діти, терзалися однаковим хвилюванням, вони силкувалися приховувати його за словами, і все перетворилося в дивний хор, непідвладний м’якому ритмові, де зрозуміти щось — марно й думати. Запитувалося одне, відповідалося інше, взаємні розмови не мали ніякого сенсу; якби навіть хтось сказав із пристрастю «Отче наш», його сусід відповів би йому філіппікою на адресу місцевої волейбольної команди, і нікого не здивувало б, що така розмова закінчилась гарячим потиском рук, і кожен із цих двох вважав би, що співрозмовник погодився з ним.