— Я так і думав… Ви мало не луснете від заздрощів… Ви побачите, ось ви побачите… Я поставлю його на вітрину. Тільки свого!
— Ага-а-а! — зловила його на слові Марія. — Тепер ти й сам визнаєш, що один із апаратів зробила Лучія!.. Ну, кажи! Як же ти можеш бути таким чваньком і таким егоїстом? Неймовірно!
— Гоп! — почувся рятівний голос Дана. — Добре, що ніхто не побився об заклад, мамо рідна! Он подивіться! Он там, у глибині, біля моша Тімофте… Сергій і Трясогузка… Хто їх привів із курника? Самі вони не прийшли б ні в якому разі…
І справді, два античерешняки знову з’явилися в залі. Але Дан був недалекий від правди. Мош Тімофте піймав їх саме тої миті, коли вони хотіли перескочити через шкільний паркан, і гарненько вилаяв їх. Мов двох пригнічених цуценят, зв’язаних невидимим ланцюгом, він припровадив їх до амфітеатру. Згорблені й мовчазні, вони обидва чекали крижаного присуду.
Старий забув про них. Його увага й інтерес були прикуті до іншого. Ось він побачив Тіка: завше непосидющий малюк із живим сріблом в очах мав зараз жалюгідний вигляд. Господи! Яке в нього обличчя! Що з ним? Вій весь час намагається заховатися за спину котрогось із старших учнів!
Мош Тімофте зітхнув. Його обсіли важкі вагання. Серце спонукало подати якийсь знак малому й постояти біля нього; він уже навіть ладен був зробити це. Але щось стримувало його, якась стареча вада, охо-хо… Отакої! Треба було страждати вдвох… Іншого разу він розсудив би мудро й відважно… А зараз каже — стареча вада!
Мош Тімофте від багатьох чув, що сталося з Тіком в останній день навчання, навіть під кінець останнього уроку, перед тим, як здати письмову роботу з рідної мови. А казка про найменшу царівну, на переконання малюка, заслуговувала премії. Це було виправдання за всі його коники, які він викидав упродовж навчального року. Але цього разу він був не винен. Усе, що він зробив, було на користь справедливості; дуже, дуже мало для його власного задоволення: так вибачався Тік і перед своїм батьком… Так…
Йому лишалося написати заключну фразу. Але якийсь чорт, з яким ніколи не можна дійти згоди, підштовхнув його, і саме цієї миті він тріумфально подивився на весь клас. Одна лиш мить, але її вистачило, щоб його неспокійний погляд розкрив подвійне шахрайство.
Тік сидів у середньому ряду на останній парті. Праворуч і ліворуч від нього два лоботряси квапливо списували із шпаргалок, сховавши їх у рукава. Це вже занадто! Спершу він розсердився від такої несправедливості, а потім відчув ніби острах: а що, коли один із цих лоботрясів напише роботу кращу, ніж у нього? Прощай тоді премія!
І тут він відчув, як щось приємно залоскотало його долоню. Не довго думаючи, Тік налаштував маленьку (вона — для класу) рогатку на пальці лівої руки, дістав із потайної кишеньки два прості паперові набої, але так добре скручені, що були ніби металеві. І в одну секунду встановив нечуваний рекорд — влучив в однакові місця на потилицях обох розбійників. Атака була проведена так блискавично, що кожен із тих двох, миттю повернувши голову, подумав, що його вдарив той, другий.
Могла б зчинитися під кінець уроку страшенна бійка між обома шалапутами, якби Тікове досягнення не засвідчив один-єдиний свідок, але цим свідком виявився вчитель.
Десять хвилин мовчазного малюка розпікали перед усім класом, а насамкінець пригрозили страшенною покарою. Перш ніж попросити його за двері, учитель в останньому приступі доброти спитав його, чи він навчився чогось із того, що сталося. І Тік, якусь мить помовчавши, відповів тремтячим, ніби вибачливим голосом:
— Правду кажуть старші: «Якщо хочеш одержати велику премію, не треба ніколи думати про неї!..»
Хоч би як дивно це видалось, але саме ці пригнічені слова врятували Тіка… бо вчитель, вдумавшись у них, врешті-решт відкрив їхні витоки і правильний їхній сенс.
Але малюк нічого не знав про це. На жаль, не знав він, що й мош Тімофте щось знає, отож замість того, аби підійти до старого для власної розради, він уникав його, мов чорт ладану.
«Проклята мить!» — катувався мовчки черешняк. І загроза наближалася стрімко… бо на сцені директор почав традиційну промову.
Цілковита тиша запала по всьому амфітеатру. Час від часу оплески, потім знову тиша… Зачитуються імена премійованих… П’ятий клас… Почувши своє ім’я серед відзначених другою премією, Тік не крутнувся на одній нозі, не підстрибнув угору від радості, як того побоювався мош Тімофте. Невже він думав, що заслуговує першої премії?.. Ні! Бо були в класі двоє зубрил, яких неможливо пересилити, навіть відмовившись від перерви й загадкових післяобідніх рейдів. Але ж для нього вони дорожчі, ніж кров і світло! Ні! Він і миті не сподівався й не думав про першу премію. І не через це припізнився радіти малюк. Він боявся радіти передчасно, або краще сказати — для того, щоб зазнати повністю радості, йому треба було спершу блискавично зробити короткий, але вкрай необхідний розрахунок: чи можна одержати другу премію і водночас бути виставленим на посміховисько всього міста?.. Не можна!.. І аж тепер малюк відчув повну радість, мов приємну прохолоду після тривалої спеки…