Отямився він трохи згодом, коли почув імена черешняків: Віктор, Йонел, Лучія, Марія, Дан… Одні відзначені премією, інші — в списку спеціальних нагород… Нікого не забули… Але враз малюка пронизав злий дрож, і вся радість його вивітрилася: він не почув імені Урсу.
Тиша в амфітеатрі не була цілковита. В перших рядах, тобто там, де не було жодного учня, всі все коментували. Одні дуже натхненно, інші спокійніше, майже пошепки, але всі говорили про дітей, яких викликали на сцену для нагород і поздоровлень.
Коли назвали ім’я Йонела, одна дуже елегантна жінка, надто помітна завдяки велетенському капелюхові у формі тарілки, ніби зумисне так прилаштованому в неї на потилиці, аби заважати тим, хто позаду, бурхливо стрепенулася й зиркнула довкола з видимим наміром обрати собі жертву. І оскільки праворуч від неї сидів ще молодий чоловік, який досі інтригував її своєю майже байдужою й соромливою поведінкою до всього, вона не вагалася у своєму виборі:
— Ви чули? «За виняткові технічні здібності»! Ви вважаєте, що про одного учня можна сказати більше?
Чоловік не приховував збентеження:
— Я не педагог… Я не знаю критеріїв…
— Пардон! — сказала із щирим подивом Йонелова мати. — Хіба може бути щось вище, аніж «винятковий»?! У мене теж є розум… Винятковий — то є винятковий!
Її жертва почала витирати піт, що струмками котився по чолу:
— Звичайно… Ваша правда… Я думав про інше. Тобто… про інші параметри… Технічні здібності… Літературні здібності… Науковий дух… Усе може бути винятковим… Я певен, що ваш син…
— Може, вас здивувало щось інше? — урвала його Йонелова мама. — Те, що він одержав тільки другу премію…
— Я не почув…
— Ви, очевидно, нічого й не зрозуміли… бо там є інше підгрунтя. Якби він умів лестити викладачам, якби він підспівував їм, то одержав би премію більшу… Біда його, що він дружить із нікчемними товаришами, скажу вам по щирості…
Побачивши сина на сцені, жінка відмовилась від подальшої балачки, щоб присвятити себе оплескам і вітальним жестам, поправивши перед тим на собі капелюшок. Вільна мить для людей ззаду неї була дуже коротка, аби вони могли встигнути побачити щось. Коли Йонел спускався зі сцени, вона почала поправляти капелюшок. Але після цього, повернувши голову праворуч, Йонелова мама побачила замість сором’язливого чоловіка жінку, одягнуту в чорне, мов черниця, у вишневій хустці на голові. Нова сусідка не дуже сподобалась їй, особливо тому, що усміхнулась до неї надто по-панібратському. Щоб відбити в сусідки будь-яке бажання поговорити, елегантна дама одразу перейшла в атаку:
— У вас, здається, теж є хлопець, однокласник мого сина… Чому він не бере приклад з Йонела? Він, часом, не має переекзаменовки?
Жінка в чорному не розгубилася:
— Він, бідолаха, доглядає хату, бо батька в нього нема… уже сім років… Те, що треба робити, я його вчу… а в школі він учиться сам. Виплутується якось…
— Аби він не залишився на другий рік, бо втратить друзів. Йонел не буде…
Несподівана хвиля тиші зупинила її. Директор приготувався вручати почесну премію і вперше вимушений був удатися до розлогих пояснень:
— Цього року, — почав він, — ми мали два кандидати на почесну премію. В обох у них однакові дані, обидва мають бездоганну поведінку. Один учень восьмого класу, другий — одинадцятого. Але традиція школи не дозволяє видавати дві премії. Після тривалого розмірковування ми зупинили свій вибір на тому кандидатові, котрий, окрім численних позитивних якостей, довів, і в школі, і поза школою, що йому притаманний високий дух побратимства. Відтак, можемо з гордістю додати, що наш вибір схвалив із щирим розумінням лауреат цієї премії минулого року.
Почесну премію присуджено Вікторові.
Коли черешняк піднявся на сцену, жінка в першому ряду, охоплена нечуваною радістю, штовхнула ліктем жінку в капелюшку:
— Ой який же він розумний, цей хлопець! Він часто приходить до нас, часто й ночує разом із моїм сином. Вони найкращі друзі.