— Ви радієте так, ніби ви його мама! — сказала приголомшена жінка в капелюшку. — Неймовірно!
— У нього, бідолахи, нема мами. Тільки тато… Отой високий чоловік, що поступився мені місцем, він недавно розмовляв з вами…
Йонелова мама відчула, як у неї заворушився капелюшок на голові, або точніше — голова під капелюшком.
Премія канцелярії була присуджена без жодних коментарів: альпіністський костюм — від льодоруба до черевиків, мабуть, найкращих черевиків, які будь-коли хто-небудь бачив у місті. Щасливчика звали Теодору Теодор, або Урсу, як його називали і в школі, і поза нею. Сором’язливий, зніяковілий, спітнілий, червоний, мов жар, Урсу спускався зі сцени з повними руками. Черевики звисали у нього в руках, мов гарматні ядра. Коли він проминав перший ряд, почувся схвильований голос жінки в чорному:
— Пильнуй, синку, щоб не загубити…
Розділ шостий
1
На призьбі маленької, мов іграшкової, хати, обвитої виноградом і плющем, Урсу, голий до пояса, вирізував складаним ножем на землі обриси плота, не турбуючись про пекуче літнє пообіднє сонце. Неподалік від нього в затінку відпочивали гірські черевики, стомлені від дуже багатьох примірювань та пестощів. Малюнок, що виникав під лезом ножа, втрачав свої контури, лінії переплутувались і губилися десь у землі. Урсу забув про пліт; давні спомини розбуркали його й залишили в роті гіркий присмак. Літо було вповні, світило гаряче сонце, а спомини несли його в холодну пору із дощем і снігом, на розгаслі похмурі дороги. Він ніби бачив свої ноги, як вони важко загрузають у снігу й грязюці, і ніби відчував сирість, мороз і грязюку, яка доймала його, проникаючи крізь латане-перелатане взуття, придбане не знати ким і в кого. Скільки разів він клявся у своїй дитячій душі, коли взувачка підсихала біля груби, що накупить собі, як виросте, силу-силенну туфлів, чобіт, черевиків, виставить їх напоказ і мінятиме взуття кожен день. Він притуляв голі пальці до груби і тримав їх так, притулені, аж поки починала злазити шкіра. Він проклинав зиму з дощами та снігами, і завжди її наближення викликало в нього страх, починали боліти ноги. Як він прагнув, як він мріяв про той день, коли матиме нове взуття!
Але зараз було літо, і можна ходити босоніж по шовковистій траві на полях або по м’якому піску на стежках.
Урсу повернув до сонця розгублене від згадок обличчя. Обличчя кістляве, з правильними рисами, надто передчасно змужніле, але лагідне завдяки великим очам, чистим, неймовірно голубим. Він затулив очі рукою, потім повернув їх до затінку, де стояли черевики. І ніби побачив їх уперше. Зрадівши, мов дитина, він хутенько натягнув вовняні шкарпетки на ноги, погладив їх своїми велетенськими долонями, потім повільно, ніби в сповільненому кіно, почав узувати черевики.
У вікні в нього за спиною з’явилося бліде усміхнене обличчя матері. Жінка тихо кивала головою, важко зітхала, але погляд, яким вона стежила за сином, усе розумів. І голос у жінки був лагідний:
— Облиш, синку, черевики, бо ти відпозавчора нічого більше й не робиш. Попорав би краще в хліві!
Блискавичним рухом Урсу скинув черевики з ніг і, не обертаючись, пожбурив їх у відчинене вікно хати. Але така метаморфоза відбулася з ним не через материні слова, а тому, що в воротях несподівано постав Йонел.
— Ти мені приніс щось? — трохи спантеличено зустрів його Урсу.
Йонел не одразу відповів на запитання, а тільки дивився ошелешено, часто кліпаючи очима. Одягнений Урсу був аж надто дивно: на ньому тільки шорти, а на ногах вовняні шкарпетки аж до колін.
— Що з тобою, Урсу?
— Нічого. Я трохи займався гімнастикою…
— Гімнастикою?
— Так… А чого ти дивуєшся?.. Я тренувався на перекладині… Спеціальні вправи з перекручуванням і підтягуванням…
— На перекладині? У вовняних шкарпетках?
Урсу лиш тепер збагнув, чому дивується Йонел, і враз відчув, як щоки його спалахнули. На щастя, йому спала на думку рятівна ідея.
— Ого! Ти навіть уявити собі не можеш, як гарно тренуватись на перекладині у вовняних шкарпетках. Усі чемпіони так роблять, але це по секрету…
Йонел вимушений був задовольнитися цим поясненням, особливо тому, що в своєму житті не виконав жодної вправи на перекладині. Звідки ж йому знати таємничі звичаї акробатів!
— Ти приніс щось? — повторив Урсу запитання.
Замість відповіді Йонел показав йому напхом напханий портфель, який він досі тримав, сховавши за спиною. По-справжньому зрадівши, Урсу схопив приятеля за руку, і вони обидва пішли до дощаного хліва, що тулився до хати.