Марії не треба було пояснювати кілька разів. Вона дуже добре знала Віктора, може, навіть краще, аніж інші черешняки; зокрема, знала, що Віктор не запитує, аби тільки запитати, і що він не любить говорити про неясні речі. Тож вона подалася виконувати доручення: хутко побігла до хати, розвіваючи коси на вітрі, а Віктор, чекаючи її, стежив за витівками Цомбі.
Десь посеред подвір’я пса ніби охопило шаленство. Він то задирав голову, то піднімав хвоста, то ставав у стійку, то робив сальто-мортале, то качався по траві, то неймовірно швидко бігав навколо якогось невидимого центра. І все це на дуже маленькому клаптику, жодного разу не переступивши його, ніби ним диригував якийсь великий диригент.
Роздратований Маріїн голос відвернув увагу Віктора від собаки:
— Неймовірно! Я не можу знайти зошита! Я ж сама поклала його на полицю між книжками!
— А може, ти переклала його в інше місце, навіть не помітивши цього? Таке трапляється…
— Я добре все пам’ятаю! — стиснула Марія кулаки. — Я не торкалася до нього. Але якщо ти вважаєш…
Марія перевернула догори дном усе помешкання, а потім почала знову все спочатку. Ще раз перешукала в шухлядах, зняла кожну книжку з полиці, перекидала газети, перевірила навіть батькові папки й шухляди. Нема ніде. Вона спробувала відчинити масивну дубову шафу з книжками, в якій інженер Флореску тримав свої робочі книжки. Шафа була замкнена. Але Марія знала, що там не може бути її зошита. Батько тримав свої речі в довершеному порядку, і щоразу, знайшовши щось зайве поміж своїх речей, хай навіть звичайнісінький шматок паперу, він не тільки повертав його Марії чи Тікові, байдуже кому воно належало, а й завжди вичитував обом.
Не залишився необстеженим жоден, навіть найменший закуточок приміщення. Під кріслами, під столом, під килимами — Марія дивилася повсюди, але ніде й сліду зошита. Розгнівана до краю, безсила, вона знову вискочила до Віктора.
— Нема! Я передивилась уже все… Мені хочеться вити!
— Коли ти востаннє тримала його?
— Позавчора, після свята. Я зробила там кілька нотаток. Поклала його на полицю, туди, куди кладу завжди, і відтоді не виходила з хати. Навіть у Йонела не була вчора. Мама поїхала з міста, і квартира залишилась на мені. Якби тато не прислав телеграми, що приїжджає, я не могла б йому сказати, що йду на екскурсію.
— А він справді прибуває, справді? — стурбовано спитав Віктор.
— Цілком точно… Але якби він навіть не прибув, це все одно нічого не змінило б. Якщо тато дозволив іти, то це закон. Він ніколи не бере назад слова.
— Я не про це думав… — усміхнувся Віктор. — Хто залишиться з Тіком?
— Не турбуйся ти про нього! По-перше, мама приїде раніше, ніж ми вирушимо… а по-друге, він і сам може побути… Здається, це йому навіть більше до вподоби..
Їхню розмову зненацька обірвав своїм пронизливим гавкотом Цомбі. Охоплений якоюсь божевільною радістю, пес весь час закидав голову й несамовито гавкав у небо.
— Що це з ним таке? — спитала Марія. — Цомбі! Шаленцю! Іди сюди!
Але пес і вухом не повів на Маріїн заклик.
— Він, мабуть, здурів від спеки, — розсміявся Віктор. — Жаль, що ми не можемо бути такими веселими, хоч і нас спека доймає… Що робитимемо із зошитом?.. Боюсь, аби не довелося, врешті-решт, придумувати новий шифр.
— Не може бути! — запротестувала Марія. — Я мушу його знайти! Не провалився ж він крізь землю…
Марія не помилилася в своїх припущеннях. Зошит не провалився крізь землю. Тобто він не пішов униз. Зате піднявся вгору. Там він і був зараз, угорі. Не дуже високо. Лежав розкритий, прикладений каменем, на даху будинка. Біля нього лежав ще один зошит, чистий. А біля чистого зошита сидів кирпатий скуйовджений малюк. У руці в малюка — гостро заструганий олівець. Та за кілька хвилин кінчик олівця притупився, а зошит уже не був чистий. На першій сторінці зошита з’явилися якісь фрази. Олівець сумлінно виконав свій обов’язок і тепер мав право відпочити в кишені. Що й було негайно зроблено. Потім малюк запустив пальці в біляве скуйовджене волосся й дивився якусь хвильку, скажемо так — з висоти, з-під неба. Казка закінчилася. Тобто розпочалася. Або краще сказати, таємниця черешняків перестала, нарешті, бути таємницею для маленького сміливця на даху.
Складні знаки в Маріїному зошиті перейшли в другий зошит звичайними літерами. Перед Тіком були всі частинки таємниці, ба навіть копія шифру, яким черешняки мали намір користуватися в радіопередачах… А була ще окремо замітка на першій сторінці, коротенька, зате надзвичайно важлива для маленького детектива, полишеного на самого себе. Відмітка зроблена у формі заголовка: