— Тобто… так вважає наш учитель природознавства, — уточнив Дан. — На передостанньому уроці…
— Пробач, — урвав його Йонел. — Значить, я хочу довести, що палеозойські формування не найдавніші…
— Ага! — збагнув Лучіїн тато. — Ви хочете скористатися цим природним дуплом, цим зондажем, який являє собою печера, щоб знайти найдавніші відкладення…
— Точно! — гаряче потвердив Йонел. — Я цілком певен, що ми натрапимо на значно давніші утворення.
— А в найгіршому разі — на залишки старого граніту, — сказав Віктор.
— Будемо сподіватися, що вам пощастить, — усміхнувся доктор. — Ну, якщо ви до кінця були щирими, то відвертість за відвертість. На звичайнісіньку екскурсію я Лучію з вами не відпустив би. Але оскільки ви за всіма правилами задумали наукову експедицію, то це інше діло. Я пересвідчився, що ви ретельно підготувалися до неї, і вірю, що будете обачні. Саме тому я й хотів би дати вам одну пораду…
— Ми не забудемо її! — запевнив Дан.
— Ви її спершу вислухайте… — вів далі доктор. — Мені сподобалось, як ви грунтовно підготувалися… А втім… ви дещо упустили, а воно суттєве. Це я вам кажу не як медик, а як досвідчений турист… Перед тим, як іти до вас, я спитав Лучію, чи маєте ви аптечку, і… врешті… вирішив підготувати її для вас сам. Тому ми й запізнилися, за що просимо обоє у вас вибачення.
Лікар передав аптечку, міцно потиснув усім руки, побажав усіляких успіхів і вже від хвіртки помахав на прощання рукою.
4
Вечір накривав місто темними хвилями. Тіні спершу були прозорі, нечіткі, тремтливі, але в них уже вгадувалися паростки отих загадкових тіней, які густо проростуть уночі. Ліниво загорялися ліхтарі, розганяючи темряву.
Черешняки були у парку в центрі міста, в мовчазній тіні велетенського дерева. Їх зібрав туди Урсу спеціальним досланням, яке використовувалося тільки в нагальних випадках. Прийшли всі, в тому числі й Марія, скорившись владному закликові. Всі дивилися в одному напрямку, на естраду для духового оркестру. Перед самісінькою естрадою на лаві без спинки сидів рівно й непорушно, дивлячись у зеніт, Петрекеску — мисливець, власник надувного човна.
— Невже то він? — спитала Марія. — Мов стовп або стовбур якогось дерева. Невже можна сидіти закам’яніло стільки часу?
— То, мабуть, його привид, — спробував пожартувати Дан.
— Не гаймо часу, — зважилась Лучія. — Треба щось робити! Хто піде до нього?
— Підемо всі! — згадав Дан колишню свою пропозицію. — Може, ми його розчулимо і він дасть нам човна…
Черешняки пішли групками, по двоє, мовчазні, не чуючи землі під собою. Такий хід несвідомо запропонували Марія й Дан, які йшли перші. Підійшовши ближче до дерев’яного підвищення, група швидко розгорнулася віялом, оточивши лаву, на якій сидів Петрекеску. Мисливець підскочив, ніби його шпигонули голкою, а руки миттю сягнули в кишені.
— Що таке?.. Що таке?.. — забелькотів він.
— Добрий вечір! — хором привітали його черешняки.
— Що ви хочете? — спитав він, усе ще спантеличений.
— Ви нас не пригадуєте?.. — почав Урсу. — Ми вже зустрічалися з вами на пагорбі, отоді, коли просили човен…
Мисливець пильно придивився до них, спершу трохи недовірливо, але поволі-поволі заспокоївся. Трьох із тих, що його оточили, він бачив. Ба навіть усміхнувся четвертому, Йонелові. Нарешті полегшено зітхнув і сів на лаву.
— Ага! Отже, то були ви! А я вже думав, що на мене хочуть напасти, і їй-богу, було б їм непереливки, слово честі… Ну! То ви передумали?.. Ви йдете в другий бік? Стривайте, стривайте… я хочу вам щось сказати: то не гарно ходити хвостом за людиною. Негарно! Слово честі!
— Ми випадково йшли через парк, — вибачився Віктор. — А побачивши вас…
— Я вас краще радо прийняв би вдома… Тут, як самі бачите, я не можу бути гарним господарем, слово честі. Не можу вам запропонувати нічого… тільки кілька слів. Але спершу сідайте на лаву… Ні! Ні-і-і… Спершу дівчата, бо так велить звичай, а вже потім, якщо залишиться місце, то й лицарі…
Балакучість мисливця не дуже сподобалася Вікторові. Вона видалась йому загрозливим, небезпечним вступом. І лиш дізнавшись, задля чого потурбували його мрії, Петрекеску почав своїм писклявим голоском:
— Так, товариство… Вас шестеро якраз! Винятково, слово честі!.. Неймовірний збіг… Зараз майже… так, рівно сорок років тому… ви тільки гляньте, як минув час! Неймовірне?!.. Так, були ми на Оленисі, на Поляні Оленів… Знамените місце… Нас було теж шестеро, шестеро хлопців, як оце вас, шість асів!.. Ото місце для веселої екскурсії, друзі мої, слово честі!