Так, це були вони — Сергій і Трясогузка. І розмовляли своєю, ясна річ, звичайною мовою. Хотіли щось вчинити, але їм бракувало сміливості.
— Отже, ти не йдеш? Я хочу знати точно!
— Ти ж не шеф. Врешті-решт, хто ти такий? Віл… Я повертаюся…
— Стривай! Мені блиснула велика думка! А що, як нам піти вдвох?
— Згода. Ходімо разом…
Треба було аж півгодини, щоб вирішити таку просту справу.
Нарешті вони, спершу повитріщавшись на всі боки, вирушили. Ступали навшпиньки, тулячись до парканів, ховаючись у тіні дерев, мов двоє людей з нечистими намірами… Якась вулиця… ще одна… Велика хата з багатьма вогнями, перед якою вони закам’яніли на хвильку.
— Йонелова хата, — прошепотів Трясогузка. — Бачиш, як добре, що ми захопили карту!..
— А хто не знає, що це Йонелова хата? — огризнувся Сергій.
Вони пішли далі, крадучись у тіні парканів, остерігаючись зчинити бодай найменший шум. Зупинилися за якимось рогом, перед міцними ворітьми. Заглянули на подвір’я. Там — ані руху. Жоден звук не порушував нічної тиші. Маленька, мов іграшка, хатка, яка тонула в зелені, нечітко виднілась при місячному сяйві. В одному з вікон світилося.
— Якщо він удома, то попросимо позичити підручника з фізики, — прошепотів Сергій. — Скажемо, що готуємося до переекзаменовки.
— Думаєш, він такий простодушний? Аби не пронюхав чогось та не було прикрощів…
— Ні, що ти! Ми легко обведемо його. Скажемо, що їдемо разом завтра вранці в село на всі канікули. Скажемо нашу вигадку, що загубили книжки… Виплутаємося…
— Виплутаємося, — погодився Трясогузка, — але тоді — прощай, плане…
— Може, його нема вдома… Ох, господи!
Лоботряси зібралися з духом і зайшли на подвір’я.
Перед самою хатою їх щось ніби легенько зупинило, і вони знову відчули дрож та взаємне презирство.
— Ну, що? Ти замерз?.. Не вб’є ж він нас за те, що ми прийшли позичити книжку з фізики…
Сергій, згнітивши серце, постукав у двері. Зсередини почувся жіночий голос:
— Заходь, синку, заходь, двері ж не замкнені…
Вони підштовхнули один одного, але зайшли обидва разом. Ледь пролізли у вузькі двері.
— Добрий вечір! Урсу вдома?
— Нема, і навіть не сказав, куди йде. Та ви сідайте, дітки… Він має ось-ось бути, бо завтра йде, а треба ж і поспати трохи…
— Ми прийшли позичити в нього книжку, — сказав Сергій. — Ми теж завтра їдемо…
— Якщо ви прийшли тільки ради цього й завтра теж їдете, то пошукайте книжку в нього у кімнаті… Навіщо ж вам марнувати час…
Гості квапливо подякували господині й зайшли до кімнати Урсу.
Маленьке приміщення аж сяяло чистотою, де кожна річ мала своє місце. Шкільні підручники стояли на столі. Трясогузка заходився нишпорити поміж ними. Сергій узявся за інше. Нарешті знайшов те, що шукав: тоненький легенький екскурсійний одяг, ніби зітканий із кишень та кишеньок. Спритно розстебнув одну з кишень і вклав у неї блискучу дерев’яну коробочку, трохи меншу, ніж табакерка. Готово! Потім так само швидко застебнув кишеню й опинився біля Трясогузки якраз тоді, коли той знайшов підручник фізики в книжках.
— Зроблено! — підштовхнув його Сергій. — Поспішаймо!
Вони вийшли з кімнати Урсу з такою радістю в очах і в рухах, ніби щойно побували в раю. Трясогузка тримав підручник фізики, мов перепустку на вільний прохід. Обидва дуже чемно подякували господині, яка плела спицями светра синові, і прожогом метнулися за двері. Коли вже були серед двору, почули, як рипнула хвіртка. В обох підкосилися ноги, і вони вмить опинилися на траві, так і не збагнувши, чи попадали самі, чи їх туди хтось кинув. Але, на їхній подив і щастя, постать, що ковзнула повз них, і голос, який вони почули, були не Урсу.
— Мадам Теодору! Мадам Урсу! — почувся стривожений голос якоїсь жінки.
Тої самої миті, коли жінка з пронизливим голосом переступала поріг хати Урсу, дві темні тіні підвелися з трави.
— Та це ж Йонелова мама! Ушиваймося!
Якщо ушиватися означає мчати швидше, ніж поїзд, то Трясогузка справді знайшов дуже точне слово.
8
Дрібненька й худорлява жінка, одягнена вся в чорне й рано постаріла, відчула себе спершу дуже пошанованою відвідинами пані, що жила через дорогу, хоч ніхто досі так її й не кликав: «Мадам Урсу». Однак побачивши, як сусідка одягнена — в домашньому халаті, в кольорових капцях, а особливо помітивши її блідість та розгублення, зрозуміла, що лиш якась надто нагальна справа вимусила її перейти через дорогу…
— Ой лишенько! — вдарилася об поли старенька. — Невже й ваш хлопець пристрастився до тієї капості, яка називається боск?.. Господи, го-о-осподи, скільки клопоту в мене через нього… Дуже часто приходить котрась мати і скаржиться, що Урсу побив її сина… І хай мене бог покарає, якщо вони справді не ходять за ним, як за ведмедем, і годинами благають, аби він їх побив… Я такого ще не бачила: просити людину, навіть платити їй, аби вона тебе побила. Може, ви мені не повірите, але чим дужче він їх поб’є, тим вони задоволеніші… їй-богу, світ перевернувся…