Йонелова мати відповіла спокійно:
— Ні, мадам Урсу, Йонел не займається боксом… — вона особливо наголосила на останнє слово з благородним наміром навчити сусідку говорити трохи правильніше. — Це справді капость, мадам Урсу…
Господиня витріщила очі й несвідомо знизала плечима. Гостя сиділа й далі на стільці, потім щільніше загорнулася, ніби її доймав холод, у халат із червоного оксамиту, який сягав полами долівки.
— Це капость, мадам Урсу, — повторила вона. — Мій чоловік поїхав до Бухареста, на засідання до міністра. Думаю, знаєте й ви, що міністр без нього нічого не може зробити… І я залишилась сама, мадам Урсу, і ви єдина людина тут, з якою я можу порадитись… Оце недавно приходив до мене один службовець, тобто йому допоміг влаштуватися мій чоловік… ви його повинні знати… Це Петрекеску, мисливець, майор Петрекеску, він ще колись мав будиночок такий із левами біля Рибальського мосту…
— Як же його не знати! Це такий тонкий, як тичка, з бриликом на голові, мов гніздо. Люди кажуть, ніби він неперевершений мисливець…
— Атож, мадам Урсу, саме так і є, як кажуть люди. Ви знаєте, він приносить нам щонеділі дичину… Ну, та гаразд, мадам Урсу, майорові було дуже прикро, що він не застав мого чоловіка вдома, аби розказати йому, які небезпеки підстерігають Йонела… Мені здається, ваш син теж завтра виходить…
— Авжеж, Тудорел завтра йде… Ще вдосвіта… Бідолашні! Вони вже цілий місяць тільки й думають про цю мандрівку!..
— Ой лишенько, мадам Урсу! Як ви можете говорити так?! Адже там стільки нечуваних небезпек!.. Мені сказав мисливець. Адже там стільки прірв, вода без дна, повнісінько звірів… там є навіть духи, мадам Урсу… Ви чули? Кажуть, виходять ночами і вовкулаки, і привиди… Майор клявся честю, що бачив там усілякі видіння… Він зустрічав там і Добреску, дуже поважного чоловіка… І Олениху, це, мабуть, колишня бояриня… Він сказав мені, що не вірить, що хтось повернеться звідти живий… Їй-богу, мадам Урсу! Він мене просив, аби я не пускала Йонела, і ще він мене просив переказати це й іншим батькам… Особливо вам, бо ви ж моя сусідка…
Старенька вислухала все, часто киваючи головою, ніби стверджуючи кожне слово гості в червоному халаті.
— Я не кажу, що нема небезпек і звірів, — мовила вона. — Але ж небезпеки зустрічаються повсюди, на кожному кроці. Ідеш вулицею, а тобі може впасти цеглина на голову або ти перечепишся і зламаєш собі ногу… Ба навіть у хаті можеш посковзнутися на східцях і піти просто в могилу, як це сталося рік тому з мадам Васіліу. І звірі стрічаються на кожному кроці, одні справжні, другі — в людській подобі… І тут, у нас, на схилі пагорба взимку з’являються вовки. А вони ж є і влітку. А там же кодри!.. Що ж до вовкулаків, привидів та інших з’яв — то це все байки, вигадані для того, щоб лякати немовлят.
Йонелова мама трішечки скривила носа, почувши такі слова від мадам Урсу. Але це швидко минулося. Інше доймало її: старенька не хотіла вірити тому, що сказав мисливець.
— Отже, ви не вірите в духів, мадам Урсу? Хай бог боронить!
— А що ж мені робити, пані, якщо за п’ятдесят літ я не зустріла жодного духа, ні доброго, ні лихого? Я кажу собі: бережи мене, боже, від людей, а від духів я вбережуся сама!
— Отже, ви вірите, що жоден дух не нападе на хлопця?
— Хай дає бог, щоб це була єдина небезпека… Я не кажу, що небезпек не буде… Але щоб поламати руку чи обдерти ногу, то таке і в хаті може трапитись. Хай вони бережуться й остерігаються. А то непогано, коли людина змалку привчається до всього живого. Бо інакше виросте боязкою, мов заєць, і нічого не знатиме, мов сороченя…
— Та… мабуть, ваша правда, — почала заспокоюватися Йонелова мама.
— Дозвольте йому, сусідко, хай іде! Коли вже й дівчата збираються в дорогу! Що, вони захищеніші від небезпек, аніж ваш син? Бачили б ви доктора Істрате, як він підганяв доньку…
Йонелова мама не мала більше що сказати. Вона забула про страх, який вимусив її перейти через вулицю в халаті і в капцях. Вона поверталася додому вже з іншим настроєм у душі. А біля хвіртки навіть подякувала матері Урсу за те, що підбадьорила її.