— Будь-коли ви тут бажаний гість, моше Тімофте. Та ви ж і самі знаєте дуже добре…
У кабінеті інженера було повно папок та паперів, і старий, побачивши все, схвально закивав головою:
— Важке діло, оця інженерія… Але й гарна, кажуть люди… А я пригадую, що в п’ятому класі ти хотів стати артистом цирку…
Щоразу, згадуючи той випадок, інженер втішався. Справді, тоді, після великої шкільної невдачі, він надумав утекти із цирком, і ніхто про це не знав, навіть найближчий друг. Хлопець тренувався, цілий день, робив найрізноманітніші акробатичні й жонглерські вправи, уявляв, як виконуватиме найнеймовірніші номери. Такі, якими полонив його цирк. А перед тим, коли він хотів сказати все батькові-матері, з’явився мош Тімофте…
Згодом Флореску сміявся, згадуючи той випадок, але що за страхітливі тоді були хвилини! І як мош Тімофте здогадався? Ніколи він не питав про це в нього.
— Як ви тоді здогадалися, моше Тімофте, що я хочу втекти з цирком?..
— Ти аж зараз про це питаєш, — усміхнувся старий. — Минуло вже стільки часу, я вже й не пригадую добре… Мабуть, тому, що надто часто бачив, як ти перекидаєшся через себе та ходиш околяса довкруг цирку… Я трохи здивувався й пішов до них…
— Ви розмовляли з працівниками цирку?
— А звідки ж я міг би дізнатися, що ти хочеш піти?.. Я взяв їх у роботу, і вони мені сказали все… Ну, оскільки зараз нема вже ніякої небезпеки, то я можу сказати, як у них загорілися очі на тебе.
Засміявся й інженер. Ніби трохи двозначно. Його охопили непояснимі відчуття й сентименти.
— А ви знаєте, що для мене неясно, моше Тімофте?.. Чому ви нічого не сказали татові…
Старий пожвавішав:
— Трохи пригадую… Я, здається, побоювався. Думав, що коли про це дізнається хтось із домашніх, то ти втечеш із іншим цирком.
Пожвавішав і інженер:
— Мабуть, так воно й було б… Аби мені тільки-но хтось сказав хоч слово навперекір, аби я лиш відчув один-єдиний жест, то пішов би світ за очі… Це величезна ваша душевна якість, моше Тімофте. Ви завше знаєте, коли й куди треба щось спрямувати.
— Може, так воно і є, як ти кажеш, — скромно погодився старий. — Я все беру близько до серця…
Захопившись розмовою, інженер забув, що він господар у хаті. А згадавши, швидко поставив перед гостем вазу, повну помаранчів.
— Частуйтеся, моше Тімофте… Почувайте себе як дома…
Старий уважно подивився на помаранчі, дбайливо загорнуті в червоний шовковистий папір. Несподівана думка зринула йому в голові.
— Де ви знайшли так дбайливо загорнуті помаранчі? — поцікавився старий.
— У домі інженера Флореску! — відповів, усміхаючись, господар. — Це одне з Тікових задоволень: загортати помаранчі, так каже його мати… А я радше думаю, що справжнє задоволення для нього — шукати, де я ховаю червоний папір. Бо я щоразу перемінюю схованку, а він щоразу її знаходить…
— А я думаю, що йому до вподоби загортати їх, — м’яко запротестував мош Тімофте.
— Якщо так кажете ви, то так воно й є… Безперечно, так і є, моше Тімофте. Днями якось я пожартував…
— Тоді я не хотів би продовжувати. Ти щойно сказав, ніби в мене є гарна душевна якість. Може, це й правда.
— Так, моше Тімофте: ви завжди знаєте, коли і як треба щось спрямувати…
— Отже… я тебе дуже просив би, аби ти відпустив хлопця разом з іншими в печеру.
Інженер відповів, не підводячи погляду на старого, який, зблідши, чекав відповіді:
— Я відпускаю, моше Тімофте…
. . . .
На подвір’ї мош Тімофте почув, як його хтось гукнув пошепки від вікна:
— Я йду, моше Тімофте?
— Ідеш…
Кирпоносий скуйовджений малюк припав головою до плеча моша Тімофте. І розчулив його до сліз.
Стояла непроглядна ніч, отже ніхто ніколи не зміг би твердити, нібито бачив, як плаче мош Тімофте.
Розділ сьомий
1
(Тут автор уперше дозволяє собі звертатися безпосередньо до читача.)
Ночі напередодні великих мандрівок… Білі величезні вітрила, підняті на кораблі дитинства… Я бачу тебе на березі неспокійного далекого океану; хоч би хто ти був, ти несеш чистий прапор дитинства; я відчуваю всі твої острахи, особливо острах розлуки і острах протилежного берега, який плине до тебе на всіх хвилях…
Ночі напередодні великих мандрівок… Ти жив і снив ними стільки разів, і якщо вони тобі не пригадуються, отже, вони перейшли до мене, і саме тому цієї миті я повертаю їх тобі назад… Спершу ти снив ними багато днів, тижнів, може, місяців, і впродовж тих багатьох днів ти взнав ціну часу, години й хвилини. За ці багато днів ти подарував усього себе рухові, заприятелював із усіма мріями, тобі хотілось би заплющити очі й сказати великому часові: іди! іди швидше! Я хочу, щоб настала велика ніч…