Але це звичайнісінька ніч, ніч, схожа на всі інші, і тоді ти просиш сон, щоб він підійшов до очей. І повіки твої заплющуються, але в голові в тебе повно блискавок, які освітлюють дивні огроми великої мандрівки. Тобі хотілось би спати, зануритися в ефемерний сон, залишити свій час, полинути в інший час, який мчить уперед без тебе, без твоїх думок, без твоїх бажань, без твого величезного нетерпіння. Але сон не приходить, блискавки не згасають, тремтіння не полишає твого тіла.
Мало-помалу твої думки, послані в далекі мандри, зустрічаються з іншими думками, які приходять зі світу, що його ти не знатимеш ніколи. Видива твоїх думок виснажуються химерними картинами, які навалюються з нічого, вони більшають і починають заповнювати все. Якийсь галюцинаційний танець, без сенсу, розмиває їхні контури. Звідки стільки чорних, гнучких гостей таких неймовірних розмірів? Як швидко вони заспокоюють тебе! Ти — їхній раб, а вони існують тільки в ці виняткові миті. Трохи згодом від них не залишиться навіть згадки. Нічого-нічого, саме лиш відчуття, що вони були. Були… були… Хто?.. Ти не дізнаєшся ніколи… А гості тим часом ’Ширшають, м’яко навалюються на тебе, вкривають тебе чорними покривалами, піднімають спіралями, піднімають, піднімають, і ти відчуваєш, що повіки твої давно заплющились, і ти знаєш, нарешті, відчуваєш в одну коротесеньку мить просвітління, що прийшов сон… Сон… Сон… Ти заснув. Світ довкола тебе, який стосується тебе, може, завдяки тобі спізнає щастя.
Руки сну теплі й лагідні, ніби мамині руки ще з тої пори, якої ти й пригадати не можеш. Ти спиш… І лиш сніжинки в своєму мовчазному леті схожі на тебе. Ті великі сніжинки… їхній спокій… їхній лет, про який я не знаю нічого… їхні імена… із лагідних складів, які утворюють… сні-жин-ки… прошепочи їх… сні-жин-ки…
А згодом починається сон, цей дивовижний світ, весь замкнутий у тобі, який заповнює весь простір і час. Нові гості фамільярніші, обстановка може бути з твого повсякденного світу, а вони можуть бути більші звичайного, можуть бути веселіші завдяки твоїй уяві. Одні тебе пестять, другі колють або ранять, інші, найзліші, можуть тебе вбити… Але перед великими мандрівками приходять інші гості. Вони беруть тебе за руку і ведуть у незнані простори, якими ти, може, колись і бродив, але забув. А може, ніколи й не був у цьому світі, а знайшов його у книжках, чи на давній нечіткій карті фантазії, або в такому самому сні.
Фантастичні світи! Стрімкі схили, гостроверхі скелі, на яких ти відпочивав у казках дитинства і з яких злітав на чарівному коні із тих самих казок. Ох, всесильні й благородні казки дитинства!..
Але є й трясовини, які тільки й чекають, щоб ти ступив туди ногою, є й ліси, населені істотами-почварами. І тоді сон лякається, ти вганяєш нігті у плоть, відчуваєш біль і починаєш плакати… Але завжди в останню мить добра рука погладить твої повіки, лагідний подих заспокоїть твоє розбурхане дихання…
Візитери зі сну зникають так само, як і з’являються, в одну мить! Зникають назавжди і вже ніколи не повертаються. Сни не повторюються ніколи…
А сон спокійно покотиться до дня, перейде, мов ласкавий колір, крізь кольори світанку, м’яко переможе схід сонця і зникне тихенько і несвідомо, так як розтає біла хмаринка в голубому плесі неба. Зорі тебе погладять легесенькими пальцями, перший подих сонця, який тебе розбудить, — це чистий, прохолодний подих…
О величні, виснажливі ночі напередодні великих мандрівок…
. . . .
Північ настала тихо, засвітивши зірки на затопленому небі. Весь світ ніби окутався саваном сну. Місто спокійно спало під визореним склепінням. Тільки зрідка вві сні перешіптувалося листя, розбуркане подувом вітру, вряди-годи лякалися спросоння пташенята в теплому гнізді, десь чувся посвист невидимих крил, але все скорялося всесильності нічної тиші. Була ніч і тиша: ніч — тиша… Була ніч напередодні великих мандрівок…
Жоден черешняк не спав. Пальці теплі і пальці холодні перебирали тоненькі струни, приховані в їхніх душах. Хвилювання в усіх у них було однакове, ніби в краплин води, але як по-різному вони його переживали!
2
Дан вибрав найпростіші ліки, щоб заспокоїти хвилювання: замінити його іншим хвилюванням. Тобто читати, аж поки й книжка випаде з рук, голова ляже на подушку, а повіки важко заплющаться.
Книжка повела його в середньовіччя, в часи дуелей і кавалькад; він уже читав її кілька разів, це була одна з його найулюбленіших книжок, і він із насолодою перечитував найкращі сторінки, але все одно не помічав, коли і як опинявся в страхітливому гроті, який загрожував прірвами й кригою, і треба було аж до болю стискувати повіки, щоб віднайти замок із свічками.