Выбрать главу

— Може, якийсь контролер…

— Отакої, контролер! Ще скажеш — дипломат. Що йому тут робити?..

— А я думаю, це якийсь голова… Ви гляньте, як він витріщає очі на черешні!

— Ти розбираєшся в людях так, як моя донька на сапуванні…

— Еге ж! Це дуже похвально чути від тебе!

— Це і не похвала, і не огуда, бо в моєї донечки тільки-тільки прорізалися зуби…

Людям стало весело. Той, у якого маленька донька, провадив далі:

— З одягу можна було б сказати — він із міста… Жаль, що не курить. Бо людину можна впізнати й по тому, як вона тримає цигарку.

— Он глянь! Маєш! Він закурив люльку!

— Із міста! Бо надто схвильований для його віку. Я сказав би, що він пенсіонер або вчитель… Люлька…

— Е, ні! Я готовий покласти руку на вогонь! Люльку курять тільки вчителі. У нашому селі двоє таких: одного звати Петека, другого Прогаб. І обидва смокчуть люльку.

— Еге! Тут це не підходить… Якщо ми будемо вважати так, то тоді вийде, що кожен із ціпком — пожежник…

— Отакої! Що ти цим хочеш сказати?

— У нашому селі є один чоловік із ціпком. Звати його Скурту. Він пожежник, пошкодив собі на пожежі ногу…

Люди знову розсміялися, але все одно їм не вдалося визначити фах незнайомого подорожнього біля бар’єра, який стояв собі, зіпершись на дерев’яний барак. Та невдовзі люди забули про нього, але не тому, що їм треба було впорядкувати поклажу на підводах чи напоїти худобу. Інше привернуло їхню увагу: на дорозі з’явилася група юнаків, яких вони не дуже часто бачили, хоча майже всі були з-під гір.

— Ви лиш погляньте, що це за прояви! Ніби в них сотні голів і сотні ніг… Тільки на головах у них казанки, а збоку до ніг причепили кадки, ніби не знайшли іншого місця для вантажу…

— Це, мабуть, студенти… В них он і сокири, і лопати. А он гляньте, яке диво! То, мабуть, кіноапарати, а може, те, чим довбуть гори…

— Отакої! Студенти!.. Хіба не видно, що вони геть зелені, ще навіть пушок не пробивається! Якісь дітки…

— Нічого собі дітки! Поміряйся-но силою з он тим велетнем, котрий… ти тільки глянь-но!.. узяв на спину цілу хату, а на додачу прихопив ще й комору…

— Вони, мабуть, узялися до якоїсь великої справи…

— Знаю я таких, бачив не раз. Пройде півкілометра, потім висолопить язик і починає рюмати, чому не поїхали поїздом…

— Це не біда… Повертатимемось увечері й візьмемо їх на підводу… Кілометрів п’ять-шість вони, може, пройдуть…

— Ти дивись, аби ти не попросив їх узяти свою клячу на спину…

— А начальник їхній, здається, не дуже великий…

— А він котрий?

— Отой, що з ліхтарем при нозі…

— Ну, якщо кожен, хто з ліхтарем, начальник, то тоді наш ліхтарник, який…

— Та стривай-но! Ти глянь, як він іде, засунувши руки в кишені… і тільки малесенький мішечок у нього на спині…

— О, хай тобі добро буде! Там і двоє дівчат!

— Та тобі привиділось!

— Хіба я досі не бачив кіс? Он сам глянь!

— Які коси, куме? Ота білява підстрижена точнісінько по-хлопчачому. Ти бачив, куме? Обидві в штанах!

— А я кажу, що тут не до жартів. Не може бути, щоб у них не було якоїсь важливої справи. От перевірмо!

— Аякже!.. Доброго ранку, хлопці й дівчата! І куди це ви так рано?

— Доброго ранку. До Чорної печери…

— Ну, хай вам щастить! Дорога туди неблизька, і люди не дуже насмілюються заходити всередину… А що ви там будете робити? Фотографуватися чи якісь досліди?

— Щось будемо робити! Бувайте здорові!

— І ви ходіть та повертайтеся здорові… Перейдете міст, ідіть прямо, там буде ще один міст, теж кам’яний, як і оцей… там візьмете наліво кам’янистою дорогою кілометрів чотирнадцять до Зеноаги, а від Зеноаги дві дороги до Чорної, так у нас називають печеру… Та дорога, що направо, до дідька довга, але вона легша… Ліва — вона коротша, нею лише кілометрів сім чи вісім…

— Ну й балакун ти! Вони вже перейшли міст і не чують тебе, а ти все розказуєш…

— Справді… А скільки їх було всіх?

— П’ять…

— Та ні, шість…

— О, дивіться-но! А люлька повернулася йти до міста!..

— Гай-гай! А ви помітили, що ми трохи перемінили мову? Мов баби з Путіни, бо ті, коли нема що робити, то кличуть сороку для балачки…

— Це на дорогу… Дід мій, земля йому пером, розказував мені справжню історію про дорогу й подорожнього… Але розкажу вам її ввечері, коли будемо повертатись, дорогою…

Решта всі полегшено зітхнули.

— Отже, до вечора, тут же, біля бар’єра, люди добрі.

Вони погнали тварин, хто батогом, хто окриком, а хто смикнувши за віжки, і рушили до міста вслід за дідом із люлькою.