А старий був уже далеко. Він дуже поспішав, бо побачив тільки шістьох хлопців та дівчат, які пішли дорогою в гори. А де ж сьомий, якого він чекав?..
Старий нерішуче зупинився навпроти будинку з ганком, обвитим плющем.
2
Урсу весь час ішов попереду, вимушуючи й інших притримуватись його кроку. Першим він ступив і на міст. Усі люди, які стрічалися їм дорогою, зачудовано дивилися на нього й хвалили його силу. «Такий парубок, як оцей, міг би й хату пересунути», — думав один. І справді — отак навантажений, Урсу видавався втричі дужчим, ніж був насправді.
Хлопець сперся своїм величезним мішком на поручень мосту і так чекав друзів.
— При… вал! — простогнав Дан з останніх сил.
І, не чекаючи згоди інших, скинув свій рюкзак і витягнувся на траві.
— Встань, нерозважний! — звеліла йому Лучія. — Трава мокра й холодна, а ти розігрівся й спітнів… Це найкраща комбінація для подвійної пневмонії…
— Потрійна, почетверена, поп’ятерена, хай буде така навіть до безкінечності, я все одно не встану!
Лучія, на щастя, не вдовольнилася самим словесним наказом.
— Ану, вставай, бо в печері не санаторій! — штовхнула вона його.
— А може, предки додумалися… — спробував пожартувати Дан.
Однак Лучія не мала наміру жартувати. Вона трусонула його ще раз, а потім підняла вгору… з допомогою Марії, яка схопила його за друге вухо.
Тим часом до мосту підійшли й Віктор та Йонел. Вони зумисне притишили ходу, побачивши, що всі зупинилися. Віктор був радий, що Йонел одразу ж сприйняв ідею поділу групи, погодившись, що це буде запорукою безпеки експедиції. Однак Йонела, здається, щось пригнічувало, чи, може, його доймала якась думка, якої він не міг розплутати до кінця.
Привал відбувався під дуже суворим наглядом Лучії: півгодини і ні хвилини більше; нікому на траву не лягати; гарячий чай і бісквіти; по два яблука кожному; сумні балачки забороняються. Все!
Марія, навіть не помітивши того, порушила останній пункт:
— Бідолашний Тік! Краще б ми взяли його з собою…
— Тоді треба було б почекати, коли відчиняться магазини, — урвав її Йонел.
Марія не зрозуміла, куди він хилить.
— Щоб набрати продуктів, які можна вживати через соску…
— Справді! — перемінила Марія тон. — Я думаю, тобі була б велика допомога…
Цього разу вже Йонел не збагнув, куди цілить Марія.
— Соски? — спитав він ображено.
— Ні-і-і… Тік! Він би тобі допоміг. Ти, віддавши йому свій речовий мішок, може, не відставав би весь час.
— Ха-ха-ха! — засміявся Йонел, перекривившись на обличчі. — Як дотепно! Жаль, що Дан не захопив із собою чухального порошку…
— Хто тобі сказав, що це дотеп?
Лучія, цілком переконана, що останній пункт у програмі привалу будь-що повинен бути дотриманий, зупинила традиційну сварку новиною, врешті, не дуже втішною.
— Залишається п’ять хвилин!
— Всього п’ять хвилин? — прикинувся дуже здивованим Дан. — Але ж цим двом не вистачить навіть п’яти століть, щоб закінчити сварку…
Навіть на обличчі Лучії з’явилася усмішка, але дівчина відразу ж посерйознішала.
— П’ять хвилин до відходу! Лінивці!
— Може, не завадило б використати їх якомога краще, — сказав Дан. — Наприклад… перекусити трохи. Така важка дорога попереду…
— Три шматочки цукру кожному і…
Вона зробила паузу, щоб підігріти Дана.
— І? — підозріливо поцікавився голодний.
— І… калорії просто із джерела, — вгамувала його Лучія.
— Дорога Лучіє, я просив би тебе — просвіти мене, темного, дай мені якомога більше світла, бо я стою, дурний із розумною…
— Мабуть, що так… — зітхнула вона. — Ти хотів світла, світло й матимеш. Можеш вдовольнитися променями сонця. І якщо ти схожий на Лікоссея з Нарбони, то харчуватимешся не тільки сонцем…
— Якби в нього було чорне серце… — наважився Дан.
— Ні! — зупинила його Лучія. — Це знамениті павуки. У них чорні животи: тарантули з чорними животами! А не з чорним серцем…
— А я думав, що вони, може, схожі на тебе…
Лучія дивилася на нього майже задоволено, але Дан не бачив її: він бігав переляканим поглядом по широкому пагорбу.
Уже готові в дорогу, до них підійшли Урсу і Віктор.
— Ми питали в одного чоловіка, — сказав Віктор. — Ми підемо ліворуч. До Зеноаги дорога прямо. А там знову спитаємо.
— Дорога прямо? — спантеличено спитав Дан, згорбившись під вагою речового мішка. — Мамо рідна! Якби хтось проклав тунель під цим ідіотським пагорбом, то і я сказав би, що дорога пряма. І скільки приблизно до Зеноаги?