Черешняки зупинилися відпочити на одній із галявин, порослій шовковистою травою. Там вони скинули свою поклажу, там же влаштували розкішний обід — він хоч і приготовлений із холодних продуктів, але завдяки вправності двох господинь видався їм по-гурманському вишуканим.
Неподалік жебонів потічок; термоси швидко наповнилися водою з нього, а спорожніли ще швидше, потім знову наповнилися, але цього разу вже для наукових дослідів Лучії та Йонела. Кожен із них уперто доказував у науковому диспуті своє, аж врешті-решт вода стала «залізисто-газована», і це задовольнило обох.
Зачаровані своїм великим науковим відкриттям, а ще більше зачаровані своєю власною поведінкою перед відкриттям, вони з неабияким смаком випили воду. Потім, безпечні, дуже стомлені, черешняки розляглися на траві, після того, ясна річ, коли влаштували як слід постелі під недремним наглядом Лучії.
Відпочинок був украй потрібен, як і будь-яка дуже приємна робота. Півтори години ніхто не мав права навіть поворухнутися на постелі, але ніхто не мав права й вилежуватися бодай одну секунду після сигналу будильника, якого Дан подумки послав до дідька.
Ніхто не заперечував проти програми, тільки Урсу, здається, щось трішечки непокоїло. Таке враження склалося в Лучії, і вона мовчки вирішила дуже пильно наглядати за ним, бо побоювалась, аби він не залишив галявину. На щастя, Урсу вклався на краю Зеноаги, і Лучія полегшено зітхнула. Щоб залишити галявину, хлопцеві треба було б перестрибнути через усіх, а це, безперечно, привернуло б хоч чиюсь увагу. Іншої дороги не було, бо з протилежного боку чигала страшна прірва.
Трохи згодом Лучія проклинала себе за те, що ніколи не бачила знаменитих на все місто акробатичних вправ Урсу. Звідки їй було знати, що два спортивних клуби присилали в місто своїх емісарів, аби переманити до себе чемпіона школи з гімнастики? Минуло лише кілька хвилин після сигналу до загального обов’язкового відпочинку, і Лучія, вирішивши спитати щось в Урсу, а насправді переконатися, чи він на місці, побачила тільки порожню постіль над самісінькою прірвою. На якусь мить її паралізував страх… Невже? Це її вагання виявилося фатальним. Коли вони з Віктором потім підійшли ближче до урвища, щоб заглянути туди, то не побачили нічого, навіть сліду Урсу.
— Жаль… — прошепотів Віктор. — Я бачив пречудову виставу…
— Що ти хочеш цим сказати?
— Ти ніколи не бачила, як Урсу робить вправи на перекладині чи на трапеції?
— Ні! І мені дуже прикро, якщо ти саме це маєш на увазі…
— Я думаю, ця Зеноага, відколи вона й існує, ще від часів мавп, якщо вони коли-небудь були тут, не бачила кращої демонстрації акробатики.
Лучія була тут як тут, щоб шукати докази й контрдокази за й проти існування антропоїдів, але згадала, що вони лишень почали програму обов’язкового відпочинку, а вона відповідає за виконання цієї програми.
Віктор ніскілечки не перебільшував, сказавши про акробатичну виставу Урсу. Хлопець виробив план втечі ще тоді, коли готував постіль, і чекав тільки слушного моменту, він таки й спровокував його, кинувши камінчика побіля Лучії. Дівчина почала нишпорити здивованим поглядом по траві, а він тихенько, без шуму метнувся до краю урвища, став правою ногою на якийсь виступ і… зник у прірві. Саме тої миті, коли вся вага тіла ще залишалась на краю того виступу, він схопився лівою рукою за стовбур смереки, а коли права нога ковзнула з виступу й тіло почало падати, він завис на часточку секунди на лівій руці, а вільною ногою натрапив на гілку. Урсу полегшено зітхнув. Найважче позаду. І поки що тривоги не здійняв ніхто! Далі — вже дитячі забавки. Він перелетів і схопився за гілку іншої смереки, перестрибнув потім ще на одну, потім знову і знову. Він уже був на протилежному краю Зеноаги, коли Лучія й Віктор зупинилися біля його постелі. Ніхто з них не помітив, як Урсу помахав їм на прощання з протилежного краю Зеноаги, бо саме туди вони й не дивилися. Вони шукали його на найближчому ребрі, поміж смереками на урвистому схилі, в прірві, метрів за тридцять далі, і навіть уявити собі не могли, що він аж ген там.
Помахавши ще раз у напрямку привалу, Урсу вирушив на розвідку. Перш за все він визначив кілька орієнтирів, які мали допомогти йому при поверненні, потім надибав давно неходжену стежину, про що свідчили трава й квіти посеред неї. Дуже вередлива й непостійна, вона приголомшила його своїми обходами та гаками. Натрапивши на якийсь потічок, що його й дитина перестрибне, стежка сахалася вбік на двадцять — тридцять метрів; будь-який скельний виступ вона обходила далеко-далеко; зустрівши пагорок, що його можна було б подолати двома-трьома стрибками, вона знову злякано кидалася вбік біля його підніжжя. Навіть Дан зневажив би таку стежку. Цей аргумент виявився для Урсу переконливим, і він зійшов із вередливої стежки — хай біжить собі в діл.