Аж ось перед ним з’явився виступ, схожий на горб верблюда. Хлопець майже весело покинув стежку, вважаючи, що знайде її в западині між двома горбами. Він піднімався, спускався й знову піднімався, але на загублену стежку не потрапляв. Трохи наляканий тим, що сонячний диск уже не грів і навіть не світив із такою силою, як удень, малюк припустився величезної помилки, шукаючи стежку тільки попереду, біля підніжжя верблюжого горба. Вперед!.. Але він натикався на дерева, на скелі, на хащі, всі їх треба було обходити, і Тік просувався куди хочеш, тільки не вперед. Коли ж йому спала в голову слушна думка, було вже пізно. Ніде й сліду ні верблюжого горба, ні навіть якогось підвищення. Від сонця залишилась тільки рожева смуга, та й та квапливо зникала. Малюк швидко повернувся обличчям на захід, аби встигнути зафіксувати головні напрямки світу. Але для чого йому зараз головні напрямки, коли він не знає точно, де печера? І як йому орієнтуватися на північ чи на південь, коли довкола лише дерева, схожі, мов вороги, одне на одне? І як визначати головні напрямки, коли зникнуть останні відблиски сонця?.. Запитання шпигали його гостро й дошкульно, мов списи.
— Любий Цомбі… — почав він скиглити. — Здається, ми заблудили в лісі…
І лиш тепер малюк збагнув, як зле він зробив би, прогнавши пса додому.
Цомбі, відчувши неспокій господаря, почав лащитись до нього та тицятись вологим носом у його прохолодні гомілки. Вони повільно пробиралися між деревами на північ, і малий ще хорохобився, аж поки тіні дерев почали видовжуватися, а лісові хащі стали ще темніші.
Він здригнувся від першої хвилі страху, але вона не змогла його зламати. Хлопчина розлючено пробивався на свою уявну північ. Щось підказувало йому, що печера на півночі, але ніхто не міг підказати, в якому напрямку північ. Ніхто, бо сонце вже зайшло і навіть відблисків його не видно було на небі, затуленому лісом.
Коли почали вилітати зі своїх розбуджених темрявою гнізд перші лилики, малюк відчув, як страх заходить йому в кістки. Ноги його обм’якли, і коли він зупинявся десь, на якійсь запізнілій латочці світла, страх починав упиватися в нього своїми грізними пазурами.
А чи не можна заплющити очі?.. Ні, не можна! Його погляд всюди вбачав дивні постаті, які загрозливо розгойдувалися під вітром, що налетів невідь-звідки. А на додачу — дивні крики нічних птахів, яких розбуджувала темрява. Весь ліс, добрий і переповнений барвами ліс випускав зі своїх прихованих ущелин істоти страху. Десятирукі велетні, горбаті сухі баби з розпатланим волоссям і з кігтями, які могли достати аж до серця, звірі з вигнутими іклами, десятиголові дракони із свистячими язиками — і все це рухалося, танцювало, скреготіло й реготало весь час з усіх боків.
Перестрашений малюк схопив пса на руки й намагався захищатися від незрозумілих, безформних та кусючих нападників і тікав, не знаючи й не розбираючи дороги. А лісові почвари заступали йому дорогу, били його по обличчю хвостами, дряпали кігтями, лизали огидними язиками. Дві знетямлені живі істоти, ніби злившись одна з одною, опинилися під повним терором темного лісу. Якесь важке й тепле ляскання крил наближалося до них, десь неподалік звучали зловісні крики, мов стогони. Якесь м’яке крило вдарило малюка в груди, собака, заскавчавши, випручався в нього з рук і побіг геть.
Самотній, не маючи поряд жодної живої душі, малюк, завжди такий веселий і непосидючий, заплющив очі, чекаючи найгіршого, і закам’янів… Але відразу ж виборсався з останніх сил, останнім прагненням, останнім теплом, яке ще залишалося в ньому. Допомагаючи собі руками, він ішов уперед крок за кроком, крок за кроком… і враз почув поряд радісне скавчання, а біля ноги відчув знайоме дихання. Це смужка світла в повітрі, чи що? І Цомбі приліпився носом до якогось утоптаного місця з низенькою травою.
Та це ж стежка!.. Але куди нею йти? Де північ?.. Праворуч?.. Ліворуч?.. Світло досі тремтіло на стежині… А якщо лісові потвори знову накинуться на нього?..
Малий відчув, як його закам’яніле тіло пронизав холод… Він подивився навколо, глянув на небо, яке здавалося голубуватими плямами, і поволі рушив стежкою, тягнучи ноги, тремтячи й чекаючи, що ось-ось йому в плечі вгородяться холодні кігті та дзьоби.
4
Черешняки вибрали місце для нічлігу на широкій галявині метрів за п’ятсот від входу в печеру. Вправно поставили два намети: один великий — для хлопців, другий маленький — для дівчат. Швидко приготували вечерю, перетворивши її, як усі вирішили, у найрозкішніший стіл за день. Усе відбувалося в якійсь домашній і товариській обстановці при унікальній декорації, рідкісно незайманій і величній. Вони опинилися ніби на дні своєрідного казана, довкруг височіли велетенські гострозубі скелі, від дерев віяло прохолодою, а все це покривали барви сутінок, ніби лагідні склади, які переливалися у них над головами.