Біля величезного, мов куб, каменя Тік знову знайшов кілька камінчиків і навіть надумав поповнити одним із них свою колекцію, але, згадавши презирливий погляд Йонела й подумавши, що його знову можуть висміяти, відмовився, хоч і з сумнівом у душі. І подумки вирішив, що не шукатиме більше нічого, а тільки схованку… Але не встиг він додумати до кінця свою думку, як почувся голос Йонела:
— Стійте! Вікторе! Іди швидше сюди! Дивіться! Можу покласти руку на вогонь, що це залишки палеозойського граніту…
Йонел тримав у руках саме ті камінчики, що їх надибав Тік. Вражений такою гіркою несправедливістю, малюк ощирився до нього:
— Ну й що! Велика важниця! Я їх перший побачив! І якби я їх не підфутболив, ти їх не знайшов би!
— Краще брати рукою, — урвав його Йонел. — Ти знаєш, невігласе, скільки їм років?.. Щонайменше — тисячу двісті мільйонів…
— А отим моїм, які ти викинув?.. Невже їм нема хоч дев’ятсот мільйонів? Облиш…
Віктор заспокоїв обох, повідомивши, що вже недалеко перша зала, ясна річ, якщо печера не пересунулась відносно карти.
На щастя, печера була розумна. Всього лиш за кілька хвилин вони опинилися в просторому, мов бальна зала, приміщенні, чудернацьки освітленому променями, які пробивалися крізь тонесенькі, мов нитка, тріщинки.
Коли ліхтарі об’єднаним промінням освітили залу, підлітки приголомшливими криками привітали її щедру розкіш. Десятки білих бурульок звисали з чорної стелі, а посередині сталактити й сталагміти майже торкалися вершками. А ще були мармурові грона на стінах, приховані ніші, дивні статуї, підвішені корали, самотні скелі, мов кінчики списів, та інші форми дивовижного рельєфу, ніби їх точили й шліфували сотні мільйонів років майстри. Відвідувачі поглинали їх поглядами й голодною уявою, вигуки вихоплювалися пошепки або й взагалі завмирали на гарячих вустах. І Тік зрозумів, нарешті, який мудрий був той, хто вибрав цю печеру, щоб заховати тут чарівну коробочку. А Марія, зачарована, намагалася пригадати найсміливіші мрії та картини своїх снів, аби порівняти їх із тим дивом, серед якого вони опинилися.
Ніби відчувши, як вона горить і тремтить у своїй замрії, Йонел спробував привести її до тями:
— І все це, що ми бачимо тут, усі ці прикраси виникли завдяки воді й двоокису вуглецю, які перетво…
Марія спрямувала світло ліхтаря просто йому в очі:
— Які перетворили вапняк у бікарбонат кальцію! — закричала вона. — Я знаю, пане великий учений! Аби ж ти міг звести ще й свою власну нестерпну сутність до основних елементів: водню, кисню, фосфору, вуглецю, кальцію і те де, і те пе, то ти не був би спроможний робити наукові дослідження й не міг би відчувати ні крапельки жалю, що причепився до мене…
Дівчина випалила все одним духом. Йонел не встиг навіть рота роззявити ще й тому, що зловорожий ліхтар обпікав йому всеньке обличчя. Але вони були тільки вдвох тут, на цьому місці. Віктор і Тік пішли в протилежний кінець зали у супроводі ніби трохи неспокійного Цомбі, який плентався за ними.
— Увага! — долинув до обох сперечальників голос Віктора. — Ми прийшли до води!
Звістка була аж надто поважна, щоб миттю знищити готову вибухнути сварку.
Насправді Віктор до води ще не дійшов, але відчув вільгість у повітрі, і йому ніби навіть вчувся недалекий плюскіт, та ще карта у нього в руці вказувала на підземне озеро в кінці першої зали. Він завбачливо схопив Тіка за руку, а малюк, вважаючи, що це жест ласки, швидко відповів йому, притиснувшись до нього.
Так їх і знайшли Марія та Йонел. І всі четверо повільно, свинцевими кроками пішли вперед із перебільшеною обачністю, але не тільки обережність вимушувала їх до такого болісного ходу, а й ноша, яка ніби поважчала і з якою непросто було перелазити через численні перепони. Вони зупинилися край озера. Протилежного берега не було видно. Перед ними — тільки вода, кришталево чиста, мов дзеркало, вода, що іноді брижилася від крапель, які падали десь, невидимі у темряві.
Віктор кинув мотузку із прив’язаним свинцем, і клубочок почав швидко-швидко розмотуватися, аж поки в руці залишився голий вузлик. Але все одно дна не дістав!
— Дуже глибоко! — сказав Віктор. — Це, мабуть, прірва, наповнена водою. Жаль, що ми не знаємо ширини…
— Бр-р-р! — вигукнув Тік, зануривши на мить пальці в воду. — Холодна, як крига! Вплав не перебратися…
— І не треба, Тіку, — заспокоїв його Віктор. — Ми перепливемо на плоту. Тільки спершу треба його зробити, а для цього слід принести матеріал із передпокою. Всі в’язки…