— А може, найперше, — втрутився Йонел, — пошукаємо якийсь наземний перехід?
Віктор лиш безсило махнув рукою, але об’єднані ліхтарі знову прорізали чорну глибінь темряви. І скрізь — вода, вода, тільки вода…
— Так… — визнав Йонел. — Тепер уже і пора, і нагода взятися до плоту…
В’язки тичок і дощок, що їх дуже швидко принесли Віктор та Йонел, поклали на березі озера під невеличкою тріщиною, через яку пробивалася смужка сонячного світла. Тут одразу ж виник будівельний майданчик. Найтовщі тички перетворилися на чотирикутник, надійно схоплений кількома скобами. Інші тички, трохи тонші, були зафіксовані паралельно всередині чотирикутника, а поверх скелета, так надійно збитого цвяхами і скобами, що він навіть не скрипів, настелили дошки з колишньої колиби, і надійно їх збивши цвяхами та зв’язавши для більшої міцності дротом і мотузками. Естетичний вигляд плота залишав бажати кращого, але надійність його ні в кого не викликала сумніву.
— Ніби в первісних людей… — сказав Віктор. — Але за браком іншого… Будемо сподіватися, що він досить міцний…
— Невже він нас витримає? — злякалася Марія. — Як ти вважаєш, Тіку? Бр-р-р! Ми всі вмістимося на ньому?
— Бр-р-р! — відповів Віктор їй у лад. — Як тобі могло спасти в голову таке?.. Я думаю, що в такому разі ми перекинемось раніше, ніж він торкнеться води. Це транзитний пліт, щось на зразок порома, для однієї людини. При великій потребі — для двох… Ми будемо переходити по черзі, а потім тягтимемо пліт назад мотузкою.
Одразу ж, тільки-но закінчивши говорити, Віктор дістав із рюкзака два мотки мотузки і прив’язав їх до найтовщих тичок: кожну з протилежного боку плота. Одна мала залишитися на березі, друга помандрувати з плотом до протилежного, невидимого берега озера. Потім пліт перетвориться в оригінальний пором. Мотузка тягнутиме його назад чи вперед, залежно від потреби. Система, придумана Віктором, була водночас і простою, і надійною. Найважче було першому, хто йшов на протилежний берег — йому випадала невідомість незвичайного й непевного переходу.
— Готово! — оголосив Віктор, про всяк випадок ще раз перевіривши вузли обох мотузок.
Але саме цієї миті Йонел знайшов у якійсь ніші кілька цікавих камінців:
— Невже й це не сліди архаїчного граніту? — спитав він схвильовано й допитливо.
— А мені здається, що це такий самий палеозойський камінь, який я відкидав ногою, — сказав Тік, ніби вродившись біля нього.
— Йонеле! — крикнула Марія. — Починаємо переправу!
— Зараз! — відповів Йонел. — Я тільки трохи подивлюся, чи не знайду чогось цікавого. Ви можете переправлятися…
— Ні! Ти повинен переправитися перший! Так треба! Давай, ми тебе чекаємо!
Але Віктор уже стояв на плоту, а пліт був на воді. Побачивши це, Йонел покинув свій граніт і підбіг до плоту:
— Стій, Вікторе! Поступись мені! Ти не маєш права…
— Увага! — крикнув Віктор. — Візьміть мотузку й освітлюйте мені дорогу! Та пильнуйте Тіка…
Використовуючи замість весла широку дошку, Віктор почав переправлятися через озеро. Але вже через кілька метрів, спрямувавши промінь свого ліхтаря вперед, він побачив протилежний берег, завеслував ще енергійніше й причалив без ніяких труднощів. Новий берег виявився ще гостиннішим, аніж залишений.
Висадившись, Віктор узяв моток ще нерозкрученої мотузки й гукнув друзям:
— Готово! Я доплив і бачу світло ваших ліхтарів! Тут усе в порядку… Тепер тягніть пліт до себе! Пришліть спершу багаж і собаку… Добре?
З протилежного берега йому відповіли згодою, і система негайно почала діяти. Йонел і Марія тягли за свою мотузку, притягуючи до себе пліт, а в цей час Вікторів моток поволі розкручувався.
Швидко повантажили весь багаж, зверху на нього, мов вартового, Тік посадив Цомбі, але собака страшенно запротестував проти розлучення. Він стрибнув із плоту просто до ніг невдячного господаря, який уперше в житті похвалив його за непокору й лагідно назвав Цомбі. У відповідь на це чотириногий хитрун із горошинами на вухах почав лащитися й тертися теплою шерстю об холодні малюкові литки.
Йонел подав належний сигнал, і Віктор на протилежному боці почав тягти мотузку. Коли перевезли вантаж, настала черга пасажирів: Марія, потім Тік та Цомбі і останній — Йонел. На протилежному березі керівник експедиції одразу ж закинув за спину рюкзак і заходився підганяти всіх у дорогу:
— Здається, ми трохи запізнюємось…
— Зараз рушаємо… — відповів Віктор. — Але нам не треба нести на собі рюкзаки. У нас є чудовий візник.