— Це вже інше, Йонеле. Я не прагну бачити неодмінно щось. Питання існують. Ось давайте спитаємо себе: з якого міста прийшли ці гості, Маріє? Вони могли прийти з одного міста, якщо ми дійшли висновку, що вони знають тутешні місця. Із нашого міста!
— Справді!.. — налякано прошепотіла Марія.
— Тоді хто вони? Ось перше неясне запитання, Йонеле. Хоч би мене поставили до стінки, я все одно не зможу знайти на нього відповіді. Чи добре, чи погано, але ми знаємо майже всіх людей у місті, особливо тих, які мають незвичайні заняття. Аби хтось із них, скажімо, наш учитель природознавства, коли-небудь побував у печері, то хіба ми не знали б про це? Тоді хто такі ці відвідувачі, яких ми не знаємо?
Жоден із черешняків не міг відповісти. Захопившись розмовою, піддаючись час від часу нападам тремтіння і страху, вони забули, що їм треба йти далі. Вони всілися на якімсь камені під стіною маленької зали, забувши, що залишилося зовсім недалеко до кінця печери.
— Хто такі ці індивіди, Маріє? — знову повторив Віктор запитання. — Ось перша загадка. І для чого вони прийшли до печери? З якою метою? Щоб побачити печеру?
— Може, вони прийшли шукати чарівну коробочку! — сказав Тік так тихо, що ніхто не почув його слів.
— І далі, — провадив Віктор, — хіба ми можемо твердити, що вони приходять сюди просто відвідати печеру?
— Яка може бути в них мета? — спитав Йонел.
— Це друга загадка, — відповів Віктор. — Друге неясне питання: для чого приходили сюди два індивіди?
— Тоді… — наважилась Марія. — Чому вони обідали в печері?
— Точно! — підтримав її Віктор. — Чому вони їли в печері? Оце третє і найнеясніше питання! Перші двоє питань справді цікаві, але тільки як такі, що потребують розв’язання: хто? Чому? Ці питання… вони привабливі, і вони могли б мати навіть дуже просте розв’язання, аби ми знали кілька подробиць, яких нам зараз бракує. Але останнє питання нерозв’язне; хоч би як я сушив собі голову, я не відповім на нього. Через звичайну логіку я не можу знайти відповіді на нього. Може, нам треба вдатися до абсурду… Нічого не знаю… Чому вони їли в печері? У темряві? У холоді? У вогкості?.. Чому?.. Якби місце, де вони їли, було надто далеко від входу в печеру, тобто від світла, це ще можна зрозуміти. Вони зголодніли, тому і їли… Але ж голод не приходить зненацька, мов колька, а якби навіть прийшов, то, знаючи, що за кількасот метрів можна поїсти на світлі… Це вже занадто! Історія з їдою дуже дивна, дуже загадкова. Інші загадки… як би сказати?., вони ніби розважальні проблеми. Для того, щоб їх розв’язати, можна знайти якогось ключика. Але їхня їда не може бути розв’язана звичайним ключем. Тільки якщо вдамося до абсурду…
— І що означає цей абсурд? — спитала Марія. — Хоч натякни…
— Маріє! Будь-яка людина може зайти в печеру або випадково, або з доброї волі, аби побачити, ще раз перевірити… щось… Хоч би якою дивиною нам це могло видатися, хоч би як нам це боліло, бо ми хотіли бути першими в печері, те, що хтось нас випередив, цілком нормально… Якщо абстрагуватися від нас, то хіба може бути дивним, що в печері часто бували Ікс чи Ігрек або вони обидва разом — Ікс та Ігрек? Ні… Але коли Ікс чи Ігрек їдять у печері, за два кроки від світла, і їдять не бісквіти, а розкривають бляшанку консервів, хіба це може бути нормально? Ось чому я кажу, що тільки через абсурд можна зрозуміти такий вчинок, бо зробити його може тільки ненормальна людина — людина, котрій не подобається світло, яка ненавидить сонце і світ, котра почуває себе краще в темряві.
Йонел глянув на годинник:
— Пора виходити на зв’язок… Аби ті, надворі, не подумали, ніби з нами щось сталося…
Віктор і Йонел швидко налаштували апарат. Перевірили батареї й висоту антени. Йонел мовчки подав знак, що готовий починати передачу, навіть не подумавши, що той знак непотрібен, і всі завмерли, чекаючи звісток від світла.
— Та-та-ті-ті-та-та-ті-ті-та-та-ті-ті, — вибив Йонел і почав чекати відповіді.
Але відповіді не було. Він знову подав сигнал. У відповідь — знову нічого. Він перевірив час: секундна стрілка досягла позначки 12. Неймовірно, щоб Лучія, втілення пунктуальності, королева ввічливості, як називав її Дан, запізнилася.
«Та-та-ті-ті-та-та-ті-ті-та-та-ті-ті», — завзято посилав сигнали Йонел.
Апарат не відповідав. Спробував ще раз. Потім ще. Відповіді — ніякої. Ані звуку.
— Неможливо! — сказала Марія. — Лучія не може запізнитися. Спробуй ще… або дозволь мені. Може, в мене більше щастя…
Але саме тої миті, коли Марія тільки-но вимовила останнє слово, апарат запрацював. Підбадьорений відповіддю, Йонел передав послання з печери першим шифром, тобто найпростішим, так, як користуються телеграфісти при звичайних передачах. Він повідомив надвір, що дослідження йде нормально, що вони зробили пліт, що перші перешкоди подолали легко і вже наближаються до кінця.