Выбрать главу

Лучіїн страх перейшов у жах.

— Урсу! — закричала вона. — Апарат! Що нам робити?

Але Урсу навіть не чув її. Він метнувся за апаратом і догнав його за якийсь метр від велетенського валуна, котрий ледве тримався на місці.

І хоч хлопець ніс його назад дуже обережно, однак не втримався й легенько потряс кілька разів. Усередині все брязкотіло.

— Який жаль! — сказав він, кладучи апарат на землю. — Здається, йому гаплик.

Лучія була бліда, у неї аж сльози виступили на очах:

— Господи! Краще…

— Краще б я скрутив собі в’язи… — сказав Дан дуже смиренно й щиро. — Чому ти не покинув мене, Урсу?

Урсу був пригнічений, а ще більше розлючений:

— Це я винен! Я розгубився, мов безмозкий… Я ж міг його покласти, а не скидати…

Лучія відкрила розгуркану коробку й злякано подивилася всередину. Але не про цей апарат думала вона зараз, а про другий, і про тих, що були зараз при ньому, і про темряву, і про небезпеки, які, може, загрожують їм там, у підземному мороці.

— Може, ще можна чимось зарадити? — з надією глянув Дан на Лучію. — Бідолашний! Якби хоч був дріт та шурупи… Ох-х! Охо-хо!

— Перестань скиглити! — пропекла його Лучія. — Поки дійде до діла, треба знайти місце для привалу, а потім…

Недовго роззираючись, Урсу завважив зелену галявинку із щедрою травою, захищену від сонця. Вона була якраз біля підніжжя самотнього кургану, з якого можна було бачити весь прилеглий до печери район. Там вони й зупинилися на перший сьогоднішній привал. Ніхто не думав про відпочинок, про їжу, про розмови. Це був сумний привал, коли голови їхні боліли від безсилля, від страху та неспокою. Перш ніж обрати якесь рішення, троє знедолених видерлись на вершечок могили, щоб визначити, де вони є.

Масив, який захищав печеру, непомітно відділився від неї, перетворившись у паралельну гірську гриву. Внизу, в долині, вони побачили й майстерне гаряче лезо, яке розкололо масив: срібноводу річку з невинним блиском. Отже, вони не були, як вважали перед тим, над печерою!

Лучія майже благально подивилась на Урсу:

— Поки ми поратимемося з апаратом, ти не міг би збігати в долину?.. Бо це й для нас важливо, і, думаю, й для тих, що в печері. Нам треба підійти ближче одні до одних і, сказати їм, який вигляд мають гори… Ти можеш, Урсу?

— Це для мене забавка, — відповів крем’язень. — За півгодини повернуся… і якщо хочеш доказів, я принесу тобі оту криву смерічку, що біля шахового коня… Я ж кажу — це для мене забавки…

Однак це були не забавки, бо западина, яка захопила Дана, насправді виявилась урвистою тріщиною, котра відділяла місце привалу від решти гриви. Щоб пройти до шахового коня (а до нього по прямій всього десь сотня метрів) і спуститися, треба було обійти тріщину за кілька кілометрів, а лише ця дорога відбере щонайменше півгодини. Урсу вирішив скоротити шлях, але оскільки тріщина виявилась надто урвистою, отже, спуститися не можна було, і надто широка, щоб просто перестрибнути, єдиний вихід — перекинути місток.

Не гаючись, Урсу взяв довгу мотузку, топірець, клубок мотузки… і за кілька хвилин, використавши свою метальну силу та двоє деревець край западини, йому вдалося направити мотузяний міст через прірву. Після цього хлопець ухопився руками за нього й кілька секунд плив над камінними гостряками.

Перед тим, як Урсу пустився в дорогу, Дан підійшов до Лучії й почав бурмотіти їй на вухо:

— Одного разу я бачив у цирку страшний випадок… Упав повітряний акробат, тому що в найнебезпечніший момент одна дівчина в ложі закричала, а він, бідолаха, втратив рівновагу…

Лучія приклала руку до рота, щоб затлумити крик, передбачений Даном: Урсу переходив прірву, вчепившись за цей ненадійний рухливий міст.

Дальші перешкоди видавалися Урсу не вартими виїденого яйця. То валун, то природний рів чи урвище — вони швидше розпалювали його і вбивали монотонність запаморочливого спуску. Урсу мав феноменальне відчуття рівноваги. Він основував свої рухи не лише на рефлективних жестах, на інстинктивних імпульсах, не довіряв він тільки випадку. Він мав здатність блискавично вибирати на повній швидкості точки опори, точки проходу й зупинки. Справді, у цьому він був великий майстер: визначити в одну-єдину мить точки проходу й зупинки, точки удару й опори. Вибрати саме цю гілку як просту точку переходу в стрибок: ще мить — і гілка хряснула б; вибрати камінь або виступ як точку зустрічі тіла в падінні: ще мить — і камінь покотився б, а виступ упав би.