Ще дитиною він викликав захоплення своїх приятелів умінням падати з дерев: насправді він не падав, а спускався з гілки на гілку; або вмінням падати у стрімкі й глибокі прірви: насправді він не падав, а сковзався, блискавично використовуючи невидимі нерівності.
Одного разу він заклався з кількома товаришами, що спуститься на дно вузького урвища за п’ять стрибків. Усі не хотіли, щоб він це робив. Урвище було метрів тридцять. Перед тим, як спускатися, він уже знав кожен свій порух. Перший стрибок — прямо вниз метрів на вісім; другий — убік, метрів на два, потім прямо перпендикулярний спуск; третій стрибок — навскіс, до глиняного виступу — він відвалиться за частку секунди після того, як Урсу катапультується з нього; і, нарешті, два останні стрибки з невеличкою зупинкою посередині на одному виступі. Падіння його було таке стрімке й так точно розраховане, що всім угорі воно видалось безперервним, а в хлопця виникло враження величного польоту. Урсу був переконаний, що йому вдалось би пролетіти навіть по стінах прірви під кутом 90 градусів, аби перед тим він міг хоч кілька хвилин вивчити ті стіни й визначити всі необхідні точки.
Один-єдиний раз із ним стався нещасний випадок за всю його історію акробата — це коли йому було тринадцять років. Він стрибнув із високої драбини стрибком сальто-мортале й поламав собі ліву руку. А все тому, що за одну мить перед тим, як стрибати, він крикнув приятелеві, маючи намір здивувати його. І, вже падаючи, збагнув, що забув щось: не міг згадати щабля, з якого стрибнув. Він полетів усього на якусь часточку секунди раніше, ніж треба було. Земля зустріла його, згорненого клубочком. Намагаючись утримати рівновагу, він напружив ліву руку і внаслідок цього жорсткого контакту поламав собі руку.
Ці акробатичні спогади промайнули в голові Урсу, поки він біг до вершини шахового коня. У долині він зупинився трішечки тільки для того, щоб змочити голову холодною водою з потічка і зробити кілька ковтків. Після цього виліз на бескид край берега, щоб роздивитися схил гори, який прикривав печеру. Схил був урвистий, подекуди його стрімкі стіни не можна було подолати без мотузки. То сям то там видно було чорні пасмуги, мов несміливо намальовані вугіллям стрічки. То тріщини. А може, заглибини? Може, вони ведуть усередину масиву? І доходять до печери?..
Щоб відповісти на ці запитання, треба було витратити цілі дні на спуски й підйоми. Урсу постарався запам’ятати найважливіші характеристики масиву, який прихищав печеру, потім кинув погляд на дивну скелю, яка навіть звідси, знизу, була дуже схожа на шахового коня. Голова й грива коня відпочивали на велетенській підставці — справжніх грудях гори. Дістатися туди можна за п’ять хвилин, якщо йти бігцем, ясна річ. Там було кілька перешкод, але їх можна подолати без великих зусиль.
Тільки-но він почав зважувати усі «якщо» й «але» на шляху до шахового коня, коли якийсь порух біля підніжжя скелі вимусив його здригнутися. Напружені очі набули сили лінз: він не помилився. Йому не привиділось. Біля підніжжя скелі справді видніється постать якогось чоловіка. Урсу вразив подив. Звідки взялася тут постать? Адже довкола ніде ні каменя, ні ями, ні навіть якоїсь складки місцевості, де можна було б приховатися. Він знову втупився поглядом у цю дивну з’яву і за якусь мить напруження зміг її впізнати.
Подиву Урсу не було меж: цей чоловік, що з’явився, мов з-під землі, біля підніжжя скелі, був… Петрекеску, мисливець!
Хоча кожна мить часу була надто дорога, Урсу не міг відмовитися від зустрічі з Петрекеску. Тому й рушив до скелі, охрещеної Лучією, не випускаючи з поля зору постаті під нею.
На півдорозі він збагнув, що й Петрекеску його побачив, бо той приклав руку дашком до очей і глянув у його бік. В якийсь момент Петрекеску по-військовому спритно повернувся «наліво-кругом», ступив два кроки, але одразу ж раптово зупинився, щось підняв із землі й знову повернувся обличчям до Урсу. В руках у нього була мисливська рушниця. Далі він підняв руку до пояса, але одразу ж кинув її до середини зброї.
Урсу зрозумів, що відбувається. Петрекеску заряджав зброю. Але не міг зрозуміти, чому той ходить із розрядженою зброєю. Чи, може, міняє набої?.. Чи, може, вистрілив у якусь дичину?.. Але ж не було чутно жодного пострілу.