Урсу коштувало багато зусиль, щоб опанувати себе:
— Аби дівчата почули, що ви говорите про них, то я не знаю, що було б із вашими очима. Ви думаєте, вони такі, як і за часів отого ідіота?
— Не чіпай мене, хлопче, слово честі. Чого ти на мене так накинувся? А про якого ідіота ти говорив?
— Про вашого Добреску…
— Хлопче! Слово честі! З Добреску не зв’язуйся ніколи, бо він тобі не пробачить. Вперше я тобі кажу, бо ти досі не знав, слово честі. Але вдруге він тобі не пробачить. Така людина, як він, — рідкість. У всьому місті немає жодного, хто був би на нього схожий!
— Я ж і кажу, що він один, — відповів Урсу. — Бо ви…
— Хлопче… дякую тобі, але це вже занадто, слово честі!.. Через кілька років, хто знає…
— Жаль, що ви не знали Бурідана… Ви могли б дуже гарно порозумітися з ним…
— Господи! Та якщо він тільки гарний мисливець!
— Якби ви були трохи молодший, то могли б потрапити до нього на службу, бо то був дуже гарний мисливець… Ви ночуєте тут?
— Господи… тут кілька кошар… Куди ви йдете? До якого місця?
— Ми поділилися на дві групи, — відповів Урсу. — Одні — до озера, другі — в печеру.
— Справді? Але ж я вам казав… Зате ви хоч відведете собі душу дівчатами. Вони такі ніжні. Зараз це нечувано, слово честі!
— Тож не забудьте спитати в Бурідана…
— Не турбуйся, хлопче. Тільки-но прибуду до міста… а може, навіть трохи раніше… Слово честі…
Тримаючи рушницю цівкою на рівні грудей, мисливець довгим поглядом провів Урсу. І не ворухнувся в такій позиції, аж поки хлопець цілком зник із поля його зору. Лиш тоді підійшов до тріщини в скелі, яку видно було тільки з одного місця, й почав розмовляти з кимось, а точніше сказати, з чиїмось голосом, бо той, кому він належав, так і не вийшов на світло жодного разу.
— Це один із тих дітей, що просили в мене човен, — сказав Петрекеску. — Просили одного вечора, а потім ще раз…
— Та що ви кажете, пане?! Я про це й сам здогадався… А друге?
— Друге те, що він дурний, слово честі…
— Аби ти часом не помилився, друже!.. Він весь час розставляв тобі пастки…
— Та будь серйозним! Це ж дурник… У нього в голові тільки й того, що дурниці…
— Але він весь час насміхається з тебе. Я тільки потішався і дивуюсь, як мені вдалося втриматися, щоб не розреготатися. Особливо останнє…
— Я перепрошую! Слово честі! Він тільки спробував, а потім зробився ввічливий. Ти ж чув про Бурідана.
— Авжеж… Ти знаєш, хто такий той Буріданів персонаж, на якого, як він сказав, ти схожий?
— Дізнаюся в місті, якщо ти не скажеш. Знайду товариша, він знає… Але мені однаково… Чи дізнаюсь, чи ні… Мені байдуже. А втім, я таки спитаю в місті…
— Не треба цього робити, друже мій! Персонаж Бурідана — то віслюк, знаменитий віслюк! Стривай, добродію! То кажеш, це тобі однаково, це тобі байдуже?
— Я не знаю, слово честі! Я забув;.. Отже, він мене обізвав віслюком!
— Саме так, друже! Буріданів віслюк! Він знаменитий на весь світ! Він тебе тяжко образив! І тебе, і Добреску!
— Я його застрелю, слово честі! Я такого не прощаю! Я його застрелю…
— Облиш, друже, облиш дурниці. Зрештою, ти його спровокував… Аби ти з ним говорив по-людськи…
— Я дуже люблю дітей, я весь час розмовляю з ними… Але мене обзивати віслюком! Слово честі! Я — віслюк?! Це не прощається, друже! Тільки б він потрапив мені на мушку…
— Я вже казав тобі колись, щоб ти відкинув геть ідіотство…
— Яке ідіотство? Я якщо не вибачаю, то стріляю!
— Краще давай повернемося до нашої розмови… Скажи-но, що то за дівчата? Ти ніби обкидав мене кригою й приском водночас…
2
Коли Урсу повернувся, друзі ще порпались біля апарата й зустріли його не дуже захоплено, особливо Лучія була набурмосена через своє «неприпустиме» запізнення! Але коли хлопець почав переповідати про свою несподівану зустріч із мисливцем, інтерес обох, особливо Лучії, перетворився в страх. Урсу не проминув нічого, навіть образи на початку розмови, він постарався лишень трохи пом’якшити її.
— Не знаю, як я й стримався, — сказав він на закінчення. — Мені хотілося схопити пальцями його носа й стиснути… аж поки він став би такий, як цигарковий папір… То велике його щастя, віслюка!
— А може, то в тебе велике щастя, — охолодила його Лучія.
— Це ти гарно придумав! З Бурідановим віслюком! — похвалив його Дан. — Чудово! Особливо коли він почне розпитувати в місті. Але, щоб ти знав, Урсу, віслюк — це тільки гіпотеза, створена доктором Буріданом у чотирнадцятому сторіччі для обгрунтування «свободи байдужості». Він навів приклад з віслюком, якого однаково доймали і голод, і спрага. Перед ним на однаковій відстані поставили і воду, і поклали сіно. З чого він почне? Свобода байдужості?..