— А може, другий індивід мав човна, чи, може, й вони зробили собі пліт, як і ми. Отак воно й є! Зробили й вони плота!
Віктор остудив Йонелів запал:
— І де ж він, той пліт?
— Як де? — здивувався Йонел.
— Ти ж не думаєш, що вони забрали його з собою надвір, — сказав Віктор. — Це вже було б занадто. Ми понесемо пліт із собою чи будемо щасливі позбутися його тут, біля озера?.. А надувний човен — інша річ… Випустиш із нього повітря, і бери на плечі, мов пальто. Але це означає, що мисливець набрехав нам, і…
— І? — спитала Марія, трохи налякана.
— Знову трохи ризиковане припущення, — ледь подався назад Віктор.
Але в Йонела виникло ще одне запитання, яким він намагався підтримати свою думку:
— А якщо човен чи пліт, тобто те, чим вони користувалися, тут?
— Я розумію, про що ти думаєш, — сказав Віктор. — Ти хочеш сказати, що один із чоло… із відвідувачів ще знаходиться зараз у печері, може, навіть недалеко від нас, а може, навіть чує нашу розмову…
Йонел здригнувся. Не про це він думав, але одразу ж зрозумів, що це цілком логічна відповідь на його запитання. По спині йому ніби щось пробігло.
— Якщо човен чи пліт у печері, — вів далі Віктор, — то він не може бути десь-інде, а тільки на березі цього озера. Тут закінчується печера. Далі вода й бікарбонат кальцію не знайшли спільної мови й не зробили хати… тобто гарної печери…
Але його спроба пожартувати не знайшла підтримки. Чи всі перебували під гнітом якогось важкого передчуття, чи вони відчували м’яке тріпотіння мороку?
— Що ж нам робити? — Тік висловив уголос запитання, яке цікавило всіх.
— Що будемо робити? — підправив його Віктор. — Ми дійшли до кінця печери, Тіку, і треба побачити, як вона закінчується. Віддамо відповідний наказ ліхтарям.
Тієї ж миті ліхтарі зібрали промені в яскравий сліпучий букет. Злякано заметалися тіні. Сніп світла повільно проходив по всіх закапелках і в усіх напрямках. Зліва стіни були гладенькі, особливо знизу, тільки кілька нерівностей, кілька несміливих мармурових виступів добиралися до купола. Прямо попереду непорушна, мов велетенський скляний диск, вода в озері не давала змоги побачити північний берег. Світло ліхтарів неспроможне було розігнати весь морок. І там, де воно зупинялося, темрява ніби закручувалась гігантськими спіралями. Стіни з правого боку були сформовані тільки з зубців і прикрас. Сотні ніш і виямків, незліченні грона, розплющені на стінах, фантастичний безлад, бунт супроти всякої симетрії та правильних ліній.
— Ф’юї-іть! — здивувався Тік, забувши всі страхи й тривоги. — Скільки тут схованок!
— Перешукати їх усі — то божевілля, — сказав Віктор. — А я навіть не знаю, що можна було б сховати там. Принаймні ні човна, ні плота аж ніяк. Вони надто маленькі, надто вузькі для цього… просто ідеальні склади для консервних бляшанок…
Тік стрепенувся, почувши останні Вікторові слова, йому кортіло сказати, що там можна сховати й інші коробочки, особливо інші коробочки, але згадав, що не має права й словом прохопитися про чарівну коробочку. І він одразу ж додав крізь зуби:
— І коробки… з сардинами, еге ж?
— Це теж консерви, — сказав Йонел.
— А тобі чого? — швидко накинувся на нього малюк.
— Як бачите, — почувся десь із темряви, наближаючись до них, голос Віктора, — ні сліду човна чи плота. Це означає, що ці лю… ці дивакуваті відвідувачі пішли звідси на поверхню… Але шанс, що один із них Петрекеску, і зростає, і спадає однаковою мірою. Жаль, що я не спитав Урсу, чи не бачив він човна!
— Він нам сказав би й без нагадування, — заспокоїла його Марія.
— Авжеж, що так… — одразу погодився Віктор. — Думаю, вони нам навіть спеціально телеграфували б заради цього…
— Тут, праворуч, дуже багато ніш, — сказав Йонел. — Чи не може бути одна із них виходом надвір, який знає тільки Петрекеску?
— Усе може бути, — погодився Віктор. — Щоб відповісти на це запитання, треба перейти від теорії до дії. А ми не заради цього прийшли в печеру. Загадка цікава, тобто запитання цікаве: хто був тут? Коли? Чому?.. Але ніхто не зобов’язував нас відповідати на них. Привело нас сюди інше…
— Цілком згоден! — майже по складах відповів Йонел. — Ми й так згаяли надто багато часу на порожні умовиводи. І треба було б згадати про це значно раніше. А винен найбільше я, бо…
— Чому? — урвала його Марія. — Я почувала себе дуже добре, я дивилася, втішалася, навіть заплющувала очі… на твою чванькуватість…
— Я не знайшов нічого… — заскиглив Тік. — Навіть Цомбі знайшов дещо, а я…