Несподіване видовище, цілком блазенське, викликало неймовірний сміх у групі черешняків. Тільки Урсу, не втрачаючи самовладання, бо йому часто траплялося бувати в незвичних ситуаціях, зняв бідолаху з сучка, поставив на землю, суворо глянув на нього і гаркнув:
— Ну-у-у!
Пережитий страх та похмурий вигляд Урсу вимусили Трясогузку вкласти рештки своїх сил у ноги. Черешняки згодом присягалися, що жоден найчистокровніший рисак на найбільших перегонах не зміг би позмагатися з Трясогузкою, коли той ошаліло рвонув до школи. І хоч він летів, мов випущена з лука стріла, все одно ззаду в штанях виднілася пристойна дірка, через яку вибивалася, мов білий хвіст, сорочка.
Якби хтось із черешняків здогадався хоч на мить глянути вгору на каштан, то вони побачили б там білявого скуйовдженого шибеника, якого напав такий сміх, що він ледве стримував його, однією рукою затуливши собі рота, а другою підтримуючи живота. Той шибеник — не хто інший, а Тік. Саме цим пояснюється і падіння Трясогузки, і те, що малюк не міг утратити рівноваги, хоч би його навіть скрутило від сміху.
Але черешняки вже не мали часу вдивлятися на вершину каштана, бо секунда в секунду, як це й належало, мош Тімофте на кам’яних сходах почав трясти дзвоником.
Приміщення школи брали таким самим відчайдушним приступом, як і виходили з нього.
Мош Тімофте навіть не поворухнувся на своєму місці, аж поки в коридор зайшли останні школярі. Ними були Сергій і Трясогузка. Старий довго дивився вслід Трясогузці й тільки скрушно хитав головою, побачивши його порвані штани. У глибині душі він жалів цього нещасного шалапута.
Сергій, навпаки, гірко дорікав вивідникові:
— Ти що, неспроможний навіть утриматись на дереві?
— Провалитись мені крізь землю, це мене Урсу скинув із дерева!
— Що ти мелеш, хіба Урсу був на дереві?
— Не був… Але тобто…
І аж тепер Трясогузка збагнув, чому він упав. Урсу весь час був на землі. А хто ж тоді в біса його так штовхнув? Хто його вдарив? Адже хтось ударив його кулаком по маківці, від того він утратив рівновагу і впав.
У великі двері школи проскочив нарешті й останній з останніх. Мош Тімофте сердито глипнув а нього, навіть глухо кашлянув кілька разів, але то радше для того, щоб той подивився на себе, бо в нього був такий вигляд, хоч пробі кричи. Однак кількома рухами паливода змів усі до єдиного сліди свого загадкового й відчайдушного підйому та спуску по дереву. Сорочка, заправлена в штани, комір розгладжений, шкарпетки підтягнуті, штани обтрушені — і все це за кілька секунд. Навіть більше — він ще встиг хитрувато підморгнути мошеві Тімофте, потім засунув руки в кишені й глянув, насвистуючи, на розірвані штани Трясогузки.
Але Трясогузка не чув його й не бачив. Він тільки питав, ще не знаючи, що до нього прилипло прізвисько, дане Тіком:
— Хто ж це в біса мене скинув?
Але у відповідь йому прозвучав тільки регіт скуйовдженого паливоди, який бігцем піднімався на другий поверх.
7
Мош Тімофте почепив дзвіночка на місце в кутку в коридорі, але не одразу пішов подивитися, що діється на подвір’ї і в саду, як це завжди робив. Він постояв трохи в коридорі, почистив і набив люльку, пильнуючи двері канцелярії. Йому треба було перекинутися кількома словами з учителем географії й природознавства, керівником восьмого класу. Він добре його знав, ще відтоді, як той юнаком із білявим непокірним чубом, впевнений і швидкий у рухах, з веселим відкритим поглядом уперше піднявся сходами ліцею, щоб почати тут викладання свого предмета. Мош Тімофте був тоді першим проводирем нового вчителя в шкільних лабіринтах. Юнак виявився жартівливим, він не поминав для цього жодної нагоди, видирався на всі купи, заглядав у всі ями й рови, цікавився кожним деревом; у ньому вчувалася спрага знати все, заприязнитися з усіма в своїй новій батьківщині — так він називав школу та її володіння.
— Ця школа — справжня батьківщина, батьківщина, в якій не можна почувати себе зле…
— Це вже як сказати, — спробував заперечити йому сторож. — Може, вам захочеться піти звідси… Не знаю вже, хто мені казав: мандри — дуже гарна річ…
Молодий учитель відповів не одразу. Він помовчав трохи, і це мовчання свідчило про його тверде рішення. Коли він повернувся обличчям до сторожа, очі його якось дивно блищали, у них приховувався, мабуть, і біль глибокої розлуки з чимось.
— Так… — сказав він. — Я пущу тут коріння, або кину якір, не знаю, як краще сказати. Але не подамся звідси. Оскільки ви так щиро привітали мене з прибуттям, то я вам скажу, що почуваю зараз… Я хочу мати учнів з допитливими очима, я навчу їх любити країну, світ і життя… Оце і все, що мені треба…