Віктор до болю притиснувся до стіни, аж поки й отямився. Він не мав права розгублюватися. Наставав вирішальний момент. Хлопець рушив назад по тунелю повільно, щоб зібратися з думками. Там, де потік роздвоювався, він зустрів друзів і гірко повідомив їм:
— Пропав пліт! Будь воно все неладне!
Усі мов закрижаніли, і Віктор відчув, що передовсім для самого себе він мусить сказати твердо:
— Я цілковито певен, що ми виплутаємося… Хіба ми не черешняки? Добре, що врятували, багаж…
— Ти збожеволів?! — закричав Йонел, ніби подавав сигнал тривоги. — Не розумієш, що ми тут живцем поховані?.. Як ми виберемося звідси? Попереду водоспад, позаду — пекельний простір…
Віктор поклав йому руку на плече:
— Я знаю, що ми опинилися в скрутному становищі, але було б набагато важче, якби ми втратили самовладання. Підемо по правому рукаву. Може, він виведе нас на поверхню…
— А якщо там нас підстерігає ще один водоспад? — спитав Йонел.
Підійшов до Віктора й Тік. Малюк, нещасний і сумний, таким він рідко бував, з кількома гарячими сльозинками на очах, яких, на щастя, ніхто не міг бачити, і собі, хлипаючи, втрутився в цю боротьбу за життя:
— Я втратив Цомбі… Ох! Господи! Але дивіться, я клянусь, що не плакатиму й не думатиму про нього, поки ми вийдемо на поверхню. Потім я зроблю щось…
Злагіднів і Йонел. Голос його згас:
— Підемо й ми услід за Цомбі… Ми опинилися в тій самій могилі…
— Але ж ми живі, Йонеле! — збунтувалась Марія. — І я відчуваю в собі таку лють, що могла б розламати скелю!.. І ми не залишені на самих себе, в нас є наші друзі надворі. Якщо ми не зможемо виплутатись самі, нас визволять вони! Аби ми були на їхньому місці, то зробили б так само!
— І як ми повідомимо їх, тих, що надворі?.. — болісно спитав Йонел. — Яким апаратом? Якими сигналами? На яких хвилях?
— Внутрішніми хвилями! — гаряче сказала Марія. — Що ти зробив би на їхньому місці, якби не одержав жодної звістки з печери? Не здійняв би тривоги? Не побіг би побачити, що сталося? Не покликав би на поміч?
— Так… — сказав дуже тихо Йонел. — Тільки ніхто в світі не знає й не може знати, чи ми в печері, чи десь надворі, чи в якійсь прірві… Ми не залишили після себе ні сліду, ні знаку! Нічого, навіть клаптика паперу… Кому спаде в голову, що печера закінчується не там, де показує карта? Чому б їм не подумати, що ми вийшли надвір?
Голос Йонела тремтів і свистів, а пауза, яка запала після його слів, виповнилася страхом і тривогою.
— Один знак я все-таки залишив! — збуджено вигукнув Віктор.
— Ні, Вікторе, — прошепотів малюк. — Я забрав твою записку, знаєш, оте твоє повідомлення про відкриття. Воно в мене в кишені. Я взяв його собі напам’ять… Марія сказала, що вона загубила його?.. Ні, то я його взяв… я позичив у неї… якось мимо…
— Отже, це ти винен! — спалахнула Марія.
Віктор схопив малого за голову й притиснув до своїх грудей майже із жорстокістю:
— Ні, Тіку… я мав на увазі не цей знак. Я залишив інший знак, Тіку… Пліт!..
— Але ж пліт… — мимохіть скрикнула Марія. — Він пішов на водоспад… Ти думаєш, він десь вийде на поверхню?
— Ні… — відповів Віктор. — Тут інше: те, що нема плота, буде найкращим свідченням, що сталося щось у печері, а не на поверхні. Усіх цікавитиме, де пліт… таким чином, з’являється багато шансів, що буде знайдено нову печеру.
— Це проблематично, все-таки… — сказала Марія.
— Я знаю… — погодився Віктор. — Але, крім наших зусиль, з’являється надія, тобто дорога до порятунку. Однак ми не будемо розраховувати лиш на це. Перш за все ми повинні покладатися на самих себе. Починаючи від цієї хвилини, не існує більше експедиції, печери, карти — нічого! Існує одна мета — порятунок!.. У який бік нам іти?.. Лівий рукав закритий. Він не може нас цікавити. Ми підемо вперед по правому рукаву. Нам треба економити батареї. Світитимемо одним ліхтарем, по черзі. Ітимемо колоною, один за одним. Без страху… тому, що йдемо до життя, а не до смерті…
— Але перед тим, як вирушити, я пропоную обрати іншого керівника! — твердим голосом сказала Марія.
— Віктор! — негайно відгукнувся Тік.
— У нас нема зараз для цього часу… — запротивився Віктор.
— Ми вже мали час… — прозвучав дуже згаслий голос Йонела, який ніби поставив печатку на моменті, що спливав.
І школярі рушили в дорогу крізь щільний невідомий морок, крізь який, може, не йшла досі жодна людська душа. Вони йшли вперед обережно, з постійно напруженим слухом, по смужці світла, яка прорізувала їм дорогу. Час від часу вони зупинялися й освітлювали всі ліхтарями рельєф. Кожна неправильність, кожна заглибина, кожна ніша переповнювалися світлом. І на певний сигнал усі ліхтарі гасли — чи не з’явиться де-небудь прихований вихід, чи бодай заглибина, яка має хоч якийсь зв’язок і зі світом, і з зовнішнім світлом.