На одній зі стін ліхтарі натрапили на дивні знаки, які здавалися нагромадженням ліній, чи, краще сказати, там сконцентрувалися лінії рівні й криві. Діти підійшли ближче до дивної інкрустації. Марія потерла стіну ганчіркою, навіть пожертвувала зубну щіточку, щоб прочистити спокусливу заглибину. Голос її затремтів від радості:
— Дивіться! Гляньте ось звідси! Я ладна поклястися, що це зображення мамонта.
Картина, яка з’явилася перед ними, викликала захоплення у всіх, а особливо у Віктора:
— Так! Я бачив в одному альбомі репродукції наскельних малюнків з печер… А цей точнісінько схожий на репродукцію в альбомі…
— Справді! — сказала Марія. — Я теж пригадую…
— І він справді такий гарний? — спитав малюк непевним голосом. — Я…
— Він дуже гарний, Тіку! — погладив його Віктор. — І має виняткову цінність, особливо для нас…
— А що, хіба ми можемо забрати мамонта звідси? — здивувався Тік.
— Нам його не треба забирати, — відповів Віктор. — Важливо, що ми його знайшли. Тобі не здається, що цей мамонт говорить? І знаєш, що він каже? Він каже дуже гарні й дуже важливі для нас речі, Тіку! У цій печері жили колись люди. І якщо тут колись жили люди, це означає, що колись, хай і давно-давно, вона мала й вихід. Чому б і нам не дійти до того давнього виходу?
Вікторове натхнення передалося й іншим. Єдиний, хто не міг розділити всією душею радості, що народжувалася, був Йонел. Сум і біль безупинно підточували його й затьмарювали думки. Іноді він почував себе самотнім, ідучи вслід за ліхтарем, йому тоді здавалося, ніби він іде до прірви, з якої вже ніколи не зможе вернутися. Погляд його не бачив нічого, він віддався на волю жахливих думок, а надії, котрими можна було б прогнати їх, спалахували, мов іскорки, але одразу ж і згасали від першого подиху мороку. Він ішов механічно, обкрадений надіями, за блідим і слабеньким промінчиком світла. Скелі, весь час скелі, мокре слизьке каміння, тріщини, валуни, зблиски води і знову каміння… Кілька камінчиків, забутих у кутку якоїсь глибокої ніші, вимусили його очі заіскритися. Маріїн ліхтар ковзнув байдуже над камінчиками. Тік шукав щось, Віктор освітлював дорогу. Йонел натис на кнопку ліхтарика й зупинив промінь на камінчиках. Узяв кілька в руки, потер їх, обмацав, обвів по контуру великим пальцем. Якусь мить стояв оніміло.
Не чуючи його кроків, Марія зупинилася й побачила його біля ніші з камінчиками в руках:
— Що сталося? Чому ти зупинився?
До них підійшли Тік і Віктор. Промені ліхтарів ще раз пробігли по злиденній ніші.
— Ти знайшов щось? — спитав Віктор. — Що це таке? Камінці?
Не кажучи й слова, Йонел простяг відкриту долоню, в ній лежали кілька сірих мокрих камінчиків.
— Граніт?!. — І Марія готова була додати слово, яке стільки часу переслідувало Йонела: «архаїчний», але байдужий голос збирача каміння випередив її:
— Ні… Палеозой… Я думаю, що це знаряддя… шліфований камінь… давні крем’яні знаряддя…
— Так! Крем’яні знаряддя! — одразу погодився й Віктор. — Отже, ми на правильній дорозі. Тепер нема анінайменшого сумніву, Йонеле: у цій печері жили люди! І повинен бути й вихід! Ми йдемо правильною дорогою!
— А якщо ті давні люди не виходили з печери? — наївно спитав Тік.
— Таке скажеш! — без злості дорікнула йому Марія. — Ті давні люди тільки ховалися й захищалися в печері. А харчі та одяг вони брали надворі… Крізь стіни вони не могли ходити…
— Дай і мені одного камінчика… — попросив Тік Йонела.
— Візьми! — відповів йому Йонел. — Он там їх цілий склад, але якщо ти хочеш цього, то бери!
Та Тік уже нишпорив у ніші. Він вибирав найдивовижніші камінці, схожі на наконечники стріл і списів, напхав ними кишені, потім приєднався до індіанського ходу своїх друзів.
Йдучи попереду, Віктор перший побачив, що тунель розширюється, а вапнякові колони провіщали, що неподалік повинна бути нова зала: перша зала в новій печері. Він зупинився на березі озера й почекав усіх. Коли ліхтарик загорівся й почав повільно блукати в незнайомому просторі, подив черешняків згас у шепотах і вигуках.
Нова зала була набагато більша, вища й розкішніша, ніж ті, які вони бачили в старій печері. Стеля на краях — плетиво склепінь і аркад, стіни під нею повні арабесок, зубчата різьба збігала білястими вапняковими ногами до води, яка жебоніла внизу. Сталактити й сталагміти досягали казкової висоти й товщини. А попід стінами височіли колонади чи стилобати, які чекали прикрас. І кожна геометрична фігура в залі була орнаментована й виліплена філігранно, з приголомшливою майстерністю. А вода, яка ліниво текла під колонами, мов голубий поїзд якогось невидимого дива, доповнювала велич і вишуканість зали. Це була бліда, несмілива, віддалена картина кришталевих палаців із казок і дитячих мрій, переповнена величчю мармурової архітектури й прихована так завзято й затято у глибинах світу, ніби зумисне для того, щоб відкритися тільки очам найбільших відчайдухів.