Не питаючи й не питаючись, кожен був вільний бродити де заманеться і на свій розсуд у величному підземному соборі. Одна зі стін перетворилася впродовж ер у білий чистий орган, на якому краплі води зі склепіння та їхнє відлуння, нечутні вітри й, нарешті, голоси та вигуки сміливців-дітей грали мелодії краси й страху. Жива вода створила для черешняків закам’яніле диво. Кожен зустрівся із самим собою, з роками й фантазіями того світу, з його певністю, безпекою свободи та безстрашністю…
І тут кирпатий пелехатий малюк із світлим пшеничним волоссям, в очах якого знову заблискотіло живе срібло, відчув у всіх мелодіях і мовчанні мармурового замку пісню пошуку, а коли мелодії затихали, він чув холодний шепіт у вухах. Усе і вся твердило йому, що саме тут і тільки тут захована чарівна коробочка. І він рушив на її пошуки, прокрадаючись і проникаючи, мов промінчик світла, поміж колонами й сталагмітами, між бурульками й ще незакінченими статуями, через потоки води, через самотні східці, поміж кольє й горбатими аркадами, які перекинулися далеко, аж до зубчатих і загадкових стін, утворивши щит на правому боці підземного собору. Там, у плетиві тисяч тріщин, одні з них тоненькі, мов нитки, інші широкі, мов долоня, там, у тій безлічі ям та заглибин, мов гнізда, видовбані птахами інших ер, там треба шукати і там треба знайти. Малюк почав обстежувати поглядом усі тріщини ширші за палець, усі заглибини, куди можна було всунути руку. Тріщини й заглибини вкривали вапнякові гори. Були серед них і ширші, куди могла пройти долоня й навіть рука вся аж до плеча, вони заходили далеко в гору, далеко, аж туди, куди не досягало світло. Як же можна було дістатися туди, якщо навіть зазирнути не можна? Малюк уже майже занепав духом, бо підозрював, що саме в такому сховку може бути чарівна коробочка. Де її шукати?..
Погляд його наткнувся на похилий виямок, на початку він був завширшки з дві долоні, але через кілька метрів розширювався, мов довга безкінечна лійка. Розбурканий, мов чортеня, він обвів променем ліхтаря стінки тріщини, але не побачив нічого, ніякого металевого блиску. Розлючено майнув променем далі, до кінця лійки, далеко, за десятки метрів, і зненацька відчув, як у серце його шпигонула стріла, і була та стріла гостра й лагідна, холодна й гаряча водночас… Там, де закінчувалася лійка, був…
— Вікторе! — закричав малий, мов несамовитий, виповнивши громом луни печеру. — Ідіть сюди! Сюди! Я знайшов човен!
Тік не збожеволів. За лійкою справді стояв човен!
Це був жарт! Малюк хотів їх розвеселити своїм звичаєм, або викинути коника… Всі думали так, але не могли протистояти закликові цієї білявої труби й підійшли до виступу. Тік показав пальцем на тріщину, й надія затріпотіла разом із пальцями, що натисли на кнопки ліхтарів. Світло вдарило аж за кам’яну лійку, розгублене тремтіння малюка передалося всім і знову переповнило його самого. Так! У кінці лійки був човен, і не просто якийсь човен, не мармуровий корабель, який сів там на мілину ще з доісторичних ер, а справжній надувний човен: човен Петрекеску!
І те, що робив Тік досі — оглядав подовбані стіни — почали робити всі, але грунтовніше і з іншою метою. Якщо за десять метрів звідси стоїть човен, то, може, тут є й вихід на поверхню. Але жоден виямок, жодна тріщина в стіні не принесли жаданого успіху розпачливим пошукам черешняків. Самі ж стіни були тверді, невблаганні. Усі виямки вузькі, навіть щур не міг би пролізти крізь них, майже всі тріщини тоншали й зупинялися, мов леза, за кілька метрів. І тільки Тікова тріщина, подолавши вапняк, бігла вдалину. Але була вона така вузенька на початку, що туди ледве пролізла Вікторова рука. Через кілька метрів вона великодушно розширювалася, спершу — мов стежка, далі — мов бульвар у мрії, але до цієї стежки завширшки з півметра і до бульвару завширшки з метр, а може, навіть два, були ці кілька пекельних кроків на початку, цей простір тортур, який зводив нанівець і надію, і радість.