І лише після цього, тримаючи насос у руці, великий чарівний діамант на грудях, а в неспокійних очах усю радість світу, малий поліз крізь тріщину. Хлопчина навіть не писнув, відчувши на собі всю лють кам’яних стін, кожен зуб і виступ яких шукали його плоть. Він дістався в залу чудес, його зустріли, як героя, але він уникав їхніх обіймів, резонно побоюючись, аби ніхто не відчув коробочки в нього на грудях.
2
Може, саме тоді, коли Тік відчув на своєму чолі теплий Маріїн подих, у кінці безкрайого тунелю, який вів із зали, де стояв надувний човен, надвір, до сонця, двоє чоловіків розмовляли, зіпершись на скелю, схожу на шахового коня. Один із них високий, дужий і, хоч і молодий з вигляду, мав чорну й довгу, як у попа, бороду. Очі його часто кліпали, він іноді міцно склеплював повіки й нервово стріпував головою. Одягнений він у товстий і шурхітливий комбінезон, посмугований в усіх напрямках силою-силенною застібок. Поряд із ним стояв… Петрекеску, мисливець. Високий, слабкий, з тоненьким, випнутим наперед носом, у високому брилику на маківці, він був схожий на блазня з давніх ярмарків. Щоразу, коли починав говорити, намагався взяти поважний тон, але писклявий голос йому не корився.
— Добродію, а якщо вони нишпорять у печері?
— Нічого їм робити у печері, — відповів бородань. — А якщо вони навіть зайшли туди, то як переберуться через озера?
— А може, вони якимось чином перебралися?
— Тоді з двох одне! — розлютився бородатий. — Або вони повернуться й підуть до дідька додому, або натраплять на наш тунель і прийдуть сюди. Далі буде видно, що робити…
— А я все думаю про одне, слово честі! А що, коли печера не закінчується там? Якщо вона йде далі?
— Куди вона йде, добродію? Кудою вона може йти?
— А там… Під дном озера…
— О господи! Ти мене таки замучиш цими запитаннями. У тебе що, забракло духу пройти до кінця озера? А я чому повернувся від його середини? Адже ми нормальні люди, тому й не зважилися, а ти вважаєш, ніби діти кинуться в цю пекельну темряву! Та будьмо серйозними, слово честі!
Аргументи бородатого, здається, трохи заспокоїли мисливця. Але не настільки, щоб зовсім відігнати думки про черешняків. Йому пригадалася недавня подія:
— А я того парубка все одно застрелю, слово честі! Чуєш? Обзивати мене віслюком?! І Добреску ображати?! Ні, таке не прощається! А я якщо не прощаю, то стріляю!..
— Знову за своє? Ти вже коли втовкмачиш собі щось у голову, то воно там залишається на все життя. Олениха, Добреску, а тепер і цей хлопець! Ох, чоловіче, як сказав хтось: у тебе мало думок, зате вони надокучливі!.. Ти — мов словник, від якого залишилась тільки одна сторінка…
— А хто це сказав? Слово честі!
— Це я сказав… Спадають і мені в голову іноді думки…
Мисливець провів рукою по стволу рушниці, потім, згадавши щось, швидко підхопився на ноги:
— А якщо вони дійдуть до останнього озера, в кінці печери почнуть шукати і знайдуть наш тунель, слово честі?
Бородань хотів був щось сказати, але, глянувши пильніше на Петрекеску й побачивши його стурбоване обличчя, покірливо махнув рукою:
— Врешті, ми зможемо закрити вхід до тунелю. Так, друже! Зайва обережність іноді не завадить… Тільки треба знайти валуни поблизу…
— Тут їх вагони, друже мій! — заспокоїв його Петрекеску. — Цілі поїзди, слово честі!
Він пройшов по колу, зайшов за скелю, схожу на шахового коня, й зупинився перед якоюсь розщелиною, чекаючи бородатого. Той махнув йому рукою, мовляв, заходь перший, і хоч Петрекеску й був довгов’язий, йому довелося досить попомучитися, поки він протиснув своє тіло в щілину. Бородань, гнучкіший і тямковитіший, повернувся боком, спершу опустив ноги, потім тулуб, але зник не одразу. Він ще трохи покрутився, підтягнув товсту плиту, схожу на кам’яне дерево, яку він опустив і припасував так, що навіть найпильніше око навряд чи помітило б схованку. Ніхто не знав, що в цьому місці є вихід із Чорної печери. Не знали й черешняки, бо вони не обстежували всіх заглибин і всіх тріщин на берегах останнього великого озера.
Бородань ішов уперед, не засвічуючи ліхтарика. У залі, яку щойно покинув Тік, світився один ліхтар. При вході до зали стояв Петрекеску, закам’янілий, з мордою викінченого кретина:
— Друже мій, це ти сховав човна?
Бородань співчутливо глянув на нього, і гадки не маючи відповідати. Подумки він проклинав долю, яка присудила йому товаришувати з таким екземпляром людини. Він спробував зайти до зали, але його зупинив голос Петрекеску: