Той нахмурився, але нічого не сказав. Щойно Клесінський зі своєю ношею увійшов на подвір’я, як за командою, збіглася челядь. Сам Матвій був суворим зі своїми хлопами, однак досить лояльним, тому челядь цим уміло користувалася, не ризикуючи лише потрапляти під гарячу руку господаря. Ледь стало відомо, що панна впала з коня, здійнялася метушня.
— Янку! — крикнув Клесінський.
Із натовпу хлопів відокремився плюгавенький, брудно вдягнений дідок і, кумедно перебираючи ніжками, підбіг до полковника. Його маленькі оченята були схожі на буравчики, що намагалися проникнути під шкіру кожного, на кому вони зупинялися. Худі рученята чіпко хапали все, що траплялось їм на шляху й мало хоч якусь користь — чи то яблучко, чи шматочок хлібця, або загублена роззявою монетка. Але попри свою кволість, дідок мав неабияку фізичну силу, а удавана невинність, майже убогість була маскою, що ховала негідника й мерзотника. Старого величали Янко Кліщ — він служив ще покійному Клесінському-батькові, а тепер був відданим і душею й тілом самому Матвієві.
— Їдь до Бара і привези лікаря. Якщо відмовлятиметься, то скажи, що я його повішу, коли сьогодні ж не з’явитися! — наказав Клесінський.
Янко кивнув, уклонився і жваво побіг до стайні.
— Ох, пане! Ох, треба ж такому лиху статися! Та поки Янко лікаря цього привезе, може, краще знахарку покликати? Вона ж тут, поблизу, — голосила Кшися.
— То кличте! Чого роти пороззявляли, бовдури? — гаркнув Матвій.
Він відніс Орисю в її опочивальню й поклав на ліжко. Потім полковник вийшов, а Одарка із Кшисею роздягли дівчину, поклали під укривало, охаючи й голосячи над нею, як над покійником. У Орисі розболілася голова, а коли вона пробувала підвестися, її хитало.
Обидві жінки страшенно злякалися, коли їхній пан приніс панну й повідомив, що вона впала з коня. Одарка з жахом думала про те, що скаже Тимофієві, якому обіцяла берегти його наречену, якщо Орися тепер занедужає. А Кшися не замислювалася про те, як і перед ким відповідати, — вона просто дуже злякалася. Добра жінка встигла за короткий термін прикипіти до своєї нової господині й чудово розуміла, що цей випадок міг коштувати її панночці життя.
Знахарка прийшла швидко. Вона жила в лісі, що починався відразу за маєтком. Не раз Одарка кликала її, коли Михайлику було особливо зле. Кликала потайки, побоюючись гніву Клесінського, який не жалував таку лікарку. Ось і тепер обидві жінки розраховували на те, що Оксана, так звали знахарку, зможе допомогти їхній панночці, хоча обидві побоювалися її, вважаючи відьмою.
Оксана ніяк не скидалася на відьму — середніх років, з приємними, відкритими рисами обличчя й добрим поглядом світлих очей. Жодного гачкуватого носа й зубів, що стирчали б із рота, — звичайна, бідно, але чисто вдягнена жінка. Оксана оглянула Орисю.
— Ну?! — вигукнули разом обидві челядниці, що стояли з обох боків від ліжка, коли знахарка завершила огляд.
— Та нічого з панною страшного не сталося. Голову вона забила. Їй треба відлежатися днів п’ять. Кістки, нутрощі теж не постраждали. Вона швидко видужає й через кілька днів знову зможе їздити верхи.
— Та що ти таке кажеш? — заволала Одарка. — Який там — верхи? Що буде, якщо панночка розхворіється?! Пан Тимофій шкуру з мене спустить, а пан Матвій від себе теж щедро додасть.
— Та не репетуй ти так! — скривившись, відповіла Оксана. — Буде твоя панночка здорова! Відлежиться й устане, як і не було нічого. Вона молода і здорова! Одужає!
— Та ну що ти, Оксано?! Яка ж вона здорова? Он яка бліденька й худенька! — заголосила Кшися.
— А ти здоров’я жиром міряєш, чи що? — розсміялася Оксана. — Панночко, — звернулась до Орисі, — тобі треба лежати в ліжку, не підніматися. На п’ятий день почнеш вставати. Але ходи недовго. А щоби тобі не дошкуляв головний біль, я трави залишу.
— Дякую! — відповіла дівчина.
Їй дійсно стало легше від слів Оксани — знахарка не голосила, не метушилася біля неї, не підлещувалась, а її впевненість і розсудливість подіяли на Орисю краще за всякі ліки.
У двері постукали. Увійшов сам пан Матвій, а слідом за ним дріботів стривожений Михайлик. Жінки вклонилися, а Орися сором’язливо натягнула укривало до самого підборіддя й напружилася під ним — від дівчини не приховався той погляд, яким полковник окинув обриси її тіла.
— Як ти почуваєшся, Орисенько? — несподівано тепло й ласкаво запитав Матвій, сідаючи на край ліжка.
— Мені вже краще, — відповіла Орися, знову завмираючи під укривалом. — Оксана сказала, що зі мною нічого серйозного немає, я просто забилася і треба відлежатися.