На це безглузде прохання Клесінський нічого не відповів, лише гордовито посміхнувся.
— Та за тобою вже всі чорти в пеклі нудьгують! Старий грішник! — розсміялася його дружина, пані Грася, що сиділа з доньками в санях. — Ти хоч би посоромився моститися до молодої панночки, стара мармизо! Тебе ще коні злякаються й понесуть!
— Ну от і славно буде! І тоді мій янгол, панна Ірина, віднесе мене до раю, а ви всі залишитеся тут, на землі, — грішити й каятися, — узявся в боки пан Міхал. Але втратив рівновагу, бо вже багато випив, і гепнувся біля свого коня, викликавши вибух реготу.
Нарешті галаслива компанія виїхала з двору. Орися відчувала нестерпний сором: їй здавалося, що всі навколо розуміють, чому Клесінський їде з нею в санях, а не верхи, як інші чоловіки, що всі бачать його звернені до неї закохані погляди. Пан Матвій лише зрідка косував на неї, і на його гарних губах ковзала трохи глузлива посмішка — він чудово розумів причину сум’яття дівчини.
Спочатку заїхали до пана Владека, сусіда Клесінського, де всі весело провели час, оскільки хитрий господар уже чекав непроханих гостей за накритим столом. А потім уже остаточно п’яний натовп поїхав кататися далі.
І тут трапилася жахлива подія.
Чоловіки, які їхали верхи швидше, ніж жінки в санях, засперечалися, чий кінь найжвавіший. Оскільки кожен хвалив свого, то вирішили зробити так: чий кінь швидше доскаче до кінця лісу — той і є найшвидшим, і всі вершники поскакали вперед. А ліс цей був той самий, у якому жила знахарка Оксана. І треба ж було статися такому, що Оксана звідкись поверталася додому лісовою дорогою. Зачувши шум і кінський тупіт, жінка звернула з дороги до дерев біля узбіччя, щоби не заважати вершникам.
Пан Павловський найперший скакав на своєму породистому жеребці й уже розраховував на виграш — глечик меду, — пустив свого коня ще швидше, не помітивши нерівностей дороги. Кінь його оступився на буграх і ямах, припорошених снігом, і впав, придавивши собою вершника. Таке закінчення перегонів викликало бурхливий сміх п’яної шляхти. Тільки не смішно було самому Лешекові Павловському — червоний від гніву й досади через те, що став загальним посміховиськом, він піднявся, шукаючи, на кому зірвати свою злість. І тут йому на очі потрапила Оксана.
— То це ти, відьмо, мене зурочила! — закричав пан Лешек, кидаючись до Оксани. — Це ти зурочила мого коня, що він спіткнувся! Ну зараз ти пошкодуєш, що вилізла з пекла на світ Божий!
Павловський підняв батіг, який зі свистом опустився на перелякану Оксану. Від дикої злоби шляхтич не обирав, куди саме бити ні в чому не винну перед ним жінку, а просто лупив, куди батіг потрапить. Оксана спробувала було втекти, але пан Лешек наздогнав її і, схопивши за довгу косу, потягнув назад.
— Пане Лешеку, та навіщо тобі так утруднюватися? Повісьмо її ліпше! — весело крикнув хтось із натовпу.
— Так, повісимо! — одразу ж підхопив жорстокий п’яний натовп. — Повісимо відьму!
Уже навіть приготували зашморг, коли під’їхали сани з жінками. Орися в задумі сиділа в санях, але підняла голову на шум і побачила, як чоловіки тягнуть до приготовленої шибениці жінку, що упиралася і благала помилувати її. Серце дівчини завмерло від жаху: вона впізнала Оксану, яка лікувала її після падіння з коня.
— Що вони хочуть зробити? — Орися заметушилася, звертаючись то до Матвія, то до пані Барбари, що сиділа навпроти в санях.
— Як що? Повісити відьму! Вона зурочила пана Павловського — через неї його кінь спіткнувся, і він програв суперечку! — зі сміхом відповіла поважна й побожна пані.
Орися жахнулася: «Так як же так можна?!»
— Пане Матвію! — вона вперше звернулася до Клесінського на ім’я. — Зроби що-небудь! Ну не можна ж так! Що ж це таке — через коня вбивати людину?
— Та яке мені діло до цієї відьми! — гордовито промовив Матвій.
— Але ж вона стільки разів допомагала твоєму синові, коли йому особливо було зле! Невже в тебе немає до неї подяки за порятунок твоєї дитини? — від обурення Орися забула про те, що відвідування Оксани челядь зі страху тримала в таємниці від свого господаря.
— Що? — презирливо вигукнув Клесінський. — Ну, лікувала! І що? То їй платили за це. Я що, по-твоєму, маю бути їй ще й удячним? Та хто вона така, щоб я за нею жалкував?
Карі очі Орисі заблищали від гніву. Вона піднялася на весь зріст у санях.
— Пане Лешеку! — голосно покликала Орися. Але той не чув її, бо намагався власноруч надіти зашморг на шию Оксані, яка відчайдушно опиралася.
Тоді дівчина підібрала пишні спідниці й легко зістрибнула із саней, побігла до натовпу, розштовхуючи на ходу чоловіків. Підбігши, вона схопила жорстокого шляхтича за руку.