Влад, Тимофій і Марко теж з’явилися на раду, і так вийшло, що вони стояли в перших рядах, хоча всім трьом було добре відомо, що буде оголошено перед народом.
Хмельницький виступив уперед. Із піднесення Богдан окинув поглядом усю багатотисячну юрбу людей — він не міг чітко побачити всіх облич, але відчував, що тисячі очей звернені на нього, ці люди чекають, коли він почне говорити. Хвилювання охопило колишнього сотника. «Мусить усе вийти! — думав Богдан. — Люди не можуть більше терпіти це ярмо, вони готові боротися. Господи, дай мені сил і мудрості! Господи, благослови!» Трохи зачекавши, він почав свою промову:
— Брати мої, нашу святу віру спаплюжено! У чесних єпископів і ченців віднято їхній хліб насущний, над священиками здійснюють наруги; уніати стоять із залізом над нашими шиями; єзуїти переслідують нашу віру. Наші святі церкви й собори в нас відбирають нечестиві уніати й католики. Над проханнями нашими сейм глумиться, відповідаючи нам ганьбою та презирством, обзиваючи схизматиками. Немає жодного безчинства, жодного звірства, яких не вчинив би пан-шляхтич над нами, нашими дружинами й дітьми. А що робить військо? Мало того, що заїдають наші безвинні голови, то ще під приводом приборкання непокори розоряють села й цілі містечка та так лютують, ніби замислили винищити весь наш рід! А на довершення всіх мук віддали нас у рабство проклятому роду жидівському! Дивіться на мене, колишнього писаря Війська Запорізького, старого козака: я вже чекав відставки і спокою, а мене женуть, переслідують лише тому, що так хочеться тиранам! Сина мого варварськи вбили, дружину осоромили, усе майно відняли, навіть похідного коня й того відібрали, а наостанок засудили на люту смерть. Немає для мене іншої нагороди за кров, пролиту заради їхньої ж користі! Немає і для вас усіх іншої нагороди за пролиту вами кров і здобуті рани, окрім жорстокої смерті під руками катів. Ось тому й закликаю вас повстати та піти проти кровожерливих панів. Нас багато, усі ми — воїни, а наші шаблі досі гострі. Мало того, я маю грамоти, видані самим польським королем, нашим благодійником, що підтверджують наші права та привілеї, раніше безсоромно відібрані та скасовані панством. Ці королівські грамоти були приховані від нас панами, щоб і далі тугіше затягувати рабські нашийники на наших шиях. Але і це ще не все! Сам кримський хан надає нам допомогу й підтримку в боротьбі проти наших ворогів — поляків. Для цього він направив до нас своє військо, які веде сам Тугай-бей. Багато з вас знають його як відважного воїна й гідного супротивника. Але тепер він іде з нами пліч-о-пліч воювати проти наших ворогів. Що ж до мене, то я не шкодуватиму ані життя, ані сил і готовий на всякий ризик, усе віддам для загальної свободи і блага. Душа моя не заспокоїться, доки я не досягну того, що визначив вищою метою свого життя! Брати! Немає для нас правди в Речі Посполитій! Нині переживаємо ми тяжкі часи, пак грядуть часи ще грізніші, ще гірші: сенат польський хоче винищити все козацтво до останнього козака. Винищити навіть саме ім’я наше в людських серцях! Чи мусимо ми й далі терпіти наше рабство, дозволяти закувати себе в кайдани? Чи дозволимо ми й надалі католикам і уніатам глумитися над нашою вірою? Чи дозволимо й далі гинути всім нашим православним братам в Україні?
Коли Хмельницький говорив, багатотисячне зібрання козаків мовчало. Панувала така тиша, що, здавалося, можна було почути легке шелестіння очерету, який хитався від легкого весняного вітерцю біля Дніпра, щебетання птахів у найближчому гайку й гудіння бджіл над першими весняними квітами. І тільки чіткий та гучний голос Хмельницького лунав у цій тиші сонячного квітневого дня, і здавалося, що він ніби звертається з промовою до самого неба про кривди й беззаконня, які кояться на світі Божому. Але коли Хмельницький закінчив свою промову, багатотисячна юрба козаків заревіла, немов одна людина:
— Слава й честь Хмельницькому! Неможливий більше мир! Підемо війною проти панів! Україна — як стадо без пастуха, нехай Хмель буде її головою, а всі ми, скільки нас є, готові йти проти поляків, допомагати Хмельницькому до останнього подиху! Будь же ти гетьманом, Хмелю! — лунали вигуки, зливаючись у загальний схвальний гул.
Тоді за знаком кошового військовий писар із курінними отаманами попрямували в козацьку скарбницю і принесли гетьманські клейноди: яскраво-червону, розшиту золотом військову корогву, бунчук із золотим верхом на високому держаку; срібну, позолочену, майстерно прикрашену дорогоцінним камінням булаву; військову срібну печатку й великі мідні литаври з довбишем. І понад це все — три польові легкі гармати з достатньою кількістю пороху й куль до них. Усі ці знаки гетьманської влади були урочисто, під рев і вітальні крики козаків, вручені Хмельницькому, відтепер гетьману славного Війська Запорізького Низового.