Наступного дня знову пішов дощ. Порох, який ще залишався в поляків, зрештою змокрів. Козаки знов атакували польський табір, але потім відступили, узявши в облогу, позбавивши доступу до води. Становище ставало дедалі жахливіше.
У цих умовах до поляків несподівано з’явився парламентер із пропозицією перемовин. Порадившись із Шембергом та іншими панами, Потоцький вирішив піти на цей крок — він нічого не втрачав. Зі свого боку він відрядив гусарського полковника Чернецького для участі в перемовинах. Із боку козаків і для забезпечення безпеки польському парламентеру в заручники до Потоцького вирушив Максим Кривоніс.
У козацькому таборі Чернецького зустріли привітно і з усіма почестями. Пригощаючи поляка за похідним столом, Хмельницький заявив:
— Я не хочу губити ваше військо. Учора я не розбив вас лише тому, що не бачу в цьому сенсу. Від вас мені нема чого вимагати — адже серед вас немає жодної високопоставленої особи, якій я міг би викласти наші вимоги і яка передала би їх королю! А молодий Потоцький не вповноважений вирішувати такі питання. То який сенс воювати? Та й на підході велика орда татар — якщо не я, то вони зметуть вас із лиця землі. Ви хоч і католики, проте християни, тому я згоден відпустити вас із миром, але натомість вимагаю віддати нам усі ваші гармати.
Коли про це почув Потоцький, то глибоко задумався. Гордість пана Стефана була уражена: він сподівався здобути легку і стрімку перемогу, а натомість змушений був ганебно відступати. Але, з двох бід вибравши меншу, Потоцький усе-таки вирішив здійснити цей гамбіт, віддавши мале — гармати, і врятувати хоча б залишки війська. Не довіряючи козакам, пан Стефан зажадав від них присяги в щирості їхніх запевнень. Надіслані козаки охоче присягнули. Гармати разом із раніше надісланим у заручники Кривоносом були переправлені до козацького коша.
Але Чернецький не повернувся до польського табору. Занадто пізно зрозумів Стефан Потоцький, що це війна, а не лицарський турнір, де неухильно дотримуються урочисто принесених клятв. У відчаї Потоцький разом із Шембергом зважилися кинути свого парламентера напризволяще й удосвіта відступати якомога швидше. Від гніву і приниження бідний Стефан не володів собою та кидався в крайнощі.
Рано-вранці заспівали польові жайворонки. Їхні мелодійні посвисти і трелі часом перекрикувало вороняче каркання, що лунало десь зовсім близько. Небо на сході спочатку посіріло, потім з’явилася світла смужка, яка поступово рожевіла, росла та охопила собою весь небосхил, забарвила його в ясно-червоні та рожево-золоті кольори. Назустріч пташиному співу вийшло сонечко.
Тільки тривожно було на душі в поляків, що залишали свій табір, немов співали ці Божі пташки за ними відхідну. Збивши свої вози прямокутником, розташувавши всередині них амуніцію, поляки рушили назад, в Україну, у бік Чигирина, де мав стояти з основним військом коронний гетьман.
Але відступати полякам довелося через балку Княжий Байрак — козаки просто не залишили їм іншого шляху, ідучи за ними навздогін, не даючи змоги повернути в іншому напрямку. Так польське військо прокрокувало майже три милі.
Раптом попереду пролунав шум, і просто назустріч полякам немов із-під землі вилетіли татари Тугай-бея. Напад татар був такий стрімкий, що й без того деморалізовані поляки навіть не пішли в рішучу відсіч, а тільки захищалися, як могли, від татар, що кидалися на них з усіх боків. Сотні татарських стріл, подібно до граду, посипалися на польський обоз, убиваючи все живе на своєму шляху, пробиваючи броню, калічачи людей і коней. Спішно Потоцький розвернув своє військо геть від орди, що сунула на них і була дуже небезпечною у своїй швидкій атаці. Але повернувшись трохи назад, поляки з жахом побачили, що шлях їм уже перетинали спішно вириті запорожцями окопи, через які не можна було ні перевезти возів, ні перебратися в бойовому порядку, а вузьке, заросле лісом урочище не давало змоги розвернути хоругви для бою.
Багато хто з поляків нарешті зрозумів, що вони опинилися в пастці. У якомусь шаленому відчаї поляки почали зміцнюватися, зводити земляний вал просто на тому місці, де зупинилися. Невідомо, на що вони сподівалися, коли знову, не шкодуючи сил, рили окопи. Стефану Потоцькому все ж таки вдалося достукатися до свідомості своїх збожеволілих від жаху людей, построїти їх чотирикутником для відбиття нападу. Однак усе це вже було марно. Відчайдушна хоробрість не врятувала шляхтичів — татари вдарили по них відразу з чотирьох боків. Разом з ордою на приречених поляків накинулися й козаки. Українці й татари перекинули перші польські шеренги, убиваючи все на своєму шляху, крім багато вдягнених шляхтичів, яких захоплювали в полон. Утім, згодом татари почали щадити і звичайних жовнірів — це був ясир, майбутні раби, які теж мали свою цінність.