Незабаром усе було скінчено. Військо молодого Потоцького знищено. Сам Стефан був важко поранений у ліву руку й потрапив у полон. Разом із ним у полоні опинилися й комісар Шемберг, і знатні поляки, які служили ротмістрами, хорунжими, поручиками. Не менше від трьох тисяч простих жовнірів теж стали бранцями.
Усі знатні полонені дісталися Тугай-бею, який спішно відіслав їх до своєї вотчини, сподіваючись отримати величезний викуп. Тому прикрістю для відважного й хороброго перекопського бея стало повідомлення про те, що Стефан Потоцький згодом помер посеред степу від гангрени, яка почалася через важке поранення.
Ця перша перемога, здобута українцями й татарами над польським військом, яке ще недавно здавалося таким непереможним, була немов перша потужна тріщина, що розколола кокон, у який була вмурована людська свідомість, і змусила людей повірити в себе, у свої сили, свою правду.
Утім, Хмельницький усвідомлював, що цієї першої перемоги замало — потрібні друга, третя, четверта, треба відкинути поляків аж за Віслу, щоби люди не просто скинули окови рабства зі своїх душ, а й фактично звільнилися від панського гніту.
Розділ XIV.
У ЧИГИРИНІ
Вразливі жалістю піднесені серця,
Пощада слабкому — не слабкість сміливця.
Тимофій сидів на сідлі, кинутому на землю, і точив свою шаблю. Ця звичка була в нього невикорінною — відразу, як видавалася вільна хвилинка після бою, він упорядковував свою зброю. А сьогодні затупилася його красуня карабеля! Молодий козак усвідомлював, що це лише початок, і ще не раз йому доведеться чистити й точити свою шаблю після бою. За цим заняттям хлопця й застав Хмельницький. Він підійшов до нього один, охорона гетьмана залишилася на відстані. Тимофій піднявся й уклонився гетьманові.
— Це зайве! — сказав Хмельницький у відповідь на його уклін. — Отже, ви троє мене не послухали вчора? Я ж просив вас не ходити в сьогоднішній бій! — і він кивнув на шаблю.
— Таки не послухалися ми тебе, батьку! Але що поробиш? За дурною головою ні ногам, ні шаблям, ні самому гетьману спокою немає! — так пустотливо всміхнувся Тимофій, що гетьман не зміг не всміхнутися йому у відповідь.
Дійсно, Хмельницький чомусь беріг трьох друзів, усуваючи їх від участі й у дрібних, і у великих сутичках, а вчора ледь не наказав їм не переслідувати поляків і залишатися в таборі. Однак неспокійні й гарячі характери взяли гору. Троє приятелів вирушили добивати поляків, що відступали.
— Я прийшов до тебе у справі, Красунчику, — сказав гетьман. — Мені потрібно, щоби ти поїхав до Чигирина і схопив мого недруга, Чаплинського. Але найголовніше — ти маєш відібрати в нього Гелену й забезпечити їй безпеку.
Тимофій оторопіло подивився на гетьмана і здивовано запитав:
— Я, звичайно, усе розумію, але хіба це доречно саме тепер, пане гетьмане?
Хмельницький зітхнув, помовчав і знову заговорив:
— Тимофію, ти єдина людина, яка змогла зрозуміти мене й мої почуття. Я не забув нашої розмови тим зимовим вечором. Тому тепер я навіть не наказую тобі як твій гетьман, а прошу тебе як друга. Тимофію, допоможи мені повернути Гелену! Вона важлива для мене так само, як і раніше, і якщо Чаплинський її куди-небудь відвезе, то вона буде для мене надовго втрачена, якщо не навіки. Мені нікого більше просити про це, крім тебе. Але, якщо ти відмовишся, я не примушуватиму.
Яскраві сині очі Тимофія зустрілися з темними очима Богдана — у них молодий козак прочитав надію на допомогу. Красунчик зрозумів, що гетьман справді прийшов просити його про послугу, а не наказувати, і що для Хмельницького дуже важлива ця жінка. Так само важлива, як і для нього Орися.
— Скільки людей даєш у супровід? — запитав Тимофій, адже не знайшов у собі сили відмовити людині, яку поважав.