Перстень подіяв — відправлені з Грицем козаки швидко повернулися з повідомленням, що ворота відчинили і на них чекають. Але Тимофій наказав усім бути напоготові — мало що! Може, усе-таки набрехав хлопчина, і вони потраплять у засідку. Утім, остерігався він марно. На ґанку будинку їх чекала сама Гелена. Тимофій здивувався: виявляється, гетьманська любка неймовірно вродлива. Справжня лялечка! На вигляд жінці було не більше від двадцяти років. Золотаве волосся кокетливо вибилося з-під дорогого очіпка, великі та ясні блакитні очі, молочно-біле личко з ніжним рум’янцем, маленькі червоні вуста створювали враження безтурботності й покірливості. Але погляд цих гарних очей був не по-жіночому жорстким і видавав тонкий та підступний розум своєї власниці. Вона уважно й насторожено оглядала чоловіків, що входили у ворота.
— Іди, здоровайся з нею! — шепнув йому Марко. — Ти ж у нас красунчик, бабам подобаєшся, ось тобі й буде легше за всіх із нею порозумітися.
Тимофій, наблизившись до ґаночка, витончено вклонився й уже хотів було відрекомендуватися, та Гелена відразу без усяких вітань гордовито запитала:
— Де Хмельницький?
— Нині у Жовтих Водах, пані. Він розгромив військо Стефана Потоцького, тому скоро виступить на Чигирин. Збирайся, пані, мені доручено проводити тебе до міста, — відповів Тимофій.
— А потім? — запитала Гелена.
— А я знаю, що потім? — різко відповів їй Тимофій. Його зачепила ця пихата манера звернення до нього. Він їй не хлоп і нічого не винен, щоби так із ним говорити. — Нам доручено тебе туди відвезти й забезпечити твою безпеку. Тож не барися і збирайся!
Гелена нічого не відповіла, гордовито стиснула губи, розвернулася й пішла в дім. Однак челядь заметушилася, спішно закладаючи карету для своєї пані.
— Це правда, пане, що Хмельницький розбив ляхів? — пролунало кілька голосів челядників, що підбігли до Тимофія.
— Правда!
Люди загомоніли. Ця звістка була неймовірною — невже збувається те, про що ось уже стільки часу всі шепотілися потайки?! Невже насправді скоро не стане в Україні ні пана, ні ляха, ні жида, ні проклятої унії?
— Пане, ти обіцяв мені, якщо я віднесу своїй пані перстень, то візьмеш мене в козаки! — пролунав поряд голос Грицька. Вочевидь, хлопець не хотів проґавити шанс стати козаком і зараз із надією дивився на Тимофія, переживаючи, виконає той свою обіцянку чи ні.
— Скільки тобі років, Грицьку? — запитав Тимофій, зітхнувши.
— Вісімнадцять, — відповів той.
— Поїдеш із нами до Чигирина, — байдуже сказав йому Тимофій, розуміючи, що однаково хлопця вдома не втримає, — що ж, нехай їде з ними. Мабуть, така його доля!
— Ой, пане! Ой, як дякувати тобі, пане! — Грицько мало не затанцював на місці.
— Запам’ятай раз і назавжди: у нас немає панів. У козаків усі один одному брати й товариші. Іди, — суворо сказав йому Тимофій, прагнучи звільнитися від настирного Грицька, який знову намагався ще щось питати.
Гелена зібралася досить швидко і згодом їхала в кареті дорогою до Чигирина під охороною загону козаків. Будинок вона веліла замкнути, а особливо відданій челяді залишатися в маєтку, іншим дозволила йти куди заманеться.
— Ей, ти! — зовсім нелюб’язно покликала Гелена Тимофія, висунувшись із вікна карети. — Розкажи мені про Богдана. Він здоровий?
— Я тобі не «ей»! — холодно відповів Тимофій.
— Ой, пан образився! — глузливо відповіла йому Гелена. — Ти, пане, не сердься на мене. Я ж не знала, що ти такий гоноровий! — і, хихикнувши, зникла в кареті.
Тимофій промовчав. Він послав уперед одного зі своїх козаків, аби перевірити дорогу попереду. Навколо було тихо й безлюдно. І ця тиша насторожувала. Ще хвилювало Тимофія інше: чому досі не повернулися двоє його людей, яких він відправив до Чигирина? «Може, там їх перехопили солдати Потоцького, які вже зайняли місто? — роздумував він. — Якщо це так, то треба негайно їхати звідси. Але куди? Куди ще везти цю Чаплинську? Адже вже сутеніє. Не ночувати ж посеред дороги!»
— Владе, а якщо в Чигирині вже ляхи стоять, то куди ще можна поїхати? — запитав Тимофій, оскільки його друг був єдиним, хто міг це знати, бо ж неодноразово бував у цій місцевості. Але відповісти Влад не встиг — пролунав кінський тупіт, і з’явився козак, якого відправляли вперед.
— Красунчику, попереду озброєний загін ляхів, осіб тридцять.
Миттєво низовики приготувалися до бою. Гелена висунулася з вікна карети, байдуже оглянула все навколо і зникла всередині. Раптом збоку пролунали постріли, і один із козаків упав із коня пораненим. Із-за повороту вилетіла група озброєних людей. Із боку лісу вилетів ще один загін. Бій зав’язався швидко. Нападників було набагато менше, ніж козаків, але вони вирішили різким наскоком здобути перевагу. Люди, які напали на них, не були реєстровиками. Найімовірніше, це були люди з надвірної хоругви якогось місцевого шляхтича. І дійсно, розкішно вбраний вершник верхи на коні підлетів до карети з криком: «Пані Чаплинська! Ти жива? Я звільню тебе!»