У Чигирині дійсно творилося щось неймовірне. Очевидно, звістка про поразку поляків під Жовтими Водами вже дійшла сюди. Народ просто озвірів, громив і грабував будинки шляхти, жорстоко вбивав їхніх власників. Тимофій за вказівками Гриця спритно та швидко направляв Ворона серед натовпів народу, щоби раптом нікого не розтоптати. Але розлючені містяни, упізнавши у вершниках козаків, самі розступалися перед ними й давали дорогу. «Лише б устигнути! Лише б жид не втік із міста!» — думав Тимофій. Про те, що єврей уже може бути вбитий, він боявся й подумати. Однак Тимофій запізнився — будинок єврея вже захопила оскаженіла юрба.
— Ану розступіться! — крикнув Тимофій, в’їжджаючи на подвір’я. — Де жид?
— Уже в петлі! — крикнув хтось. — Запізнився ти, козаче. Ми самі з проклятим жидом розрахувалися!
— Он він! — хихикнув Гриць, вказуючи на єврея, що бовтався в зашморгу.
Тимофій зблід і, різко повернувшись, схопив хлопця за комір.
— Де ще є цирульник або лікар? Відповідай!
— Та він один на весь Чигирин був! — злякано пробелькотів Гриць. — Немає тут більше нікого!
«Господи! Що ж мені тепер робити?» — подумав Тимофій, коли дивився на тіло нещасного лікаря, який немов кривлявся над ним, показуючи посинілий язик. Козак зовсім зневірився і готовий був від люті порубати всіх цих людей, які у своїй божевільній і нестримній спразі помсти відняли у Влада надію вижити!
Але раптом натовп оскаженілих містян зашумів ще дужче, бо з будинку виштовхали жінку, котра пригортала до себе згорток, який плакав. У натовпі заволали: «Смерть жидівській дівці!» Тимофій кинув погляд на тремтячу від жаху жінку, яка притискала до грудей немовля й зацьковано озиралася навколо. В очах нещасної застиг відчай, бо серед усіх цих спотворених ненавистю облич не було жодного, яке співчувало би її біді. Несподівано Тимофія охопила лють: «Та що ж це таке?! Вони люди чи звірі? Невже вистачить совісті підняти руку на жінку й немовля?!»
Тимофій вихопив шаблю й під’їхав до жінки, яку поки тільки штовхали, не знаючи, яку кару їй учинити.
— А ну назад! Швидко, я сказав! Прибрали руки! На вас хіба хреста немає, що ви готові розтерзати безпорадну жінку?
— Та ти що, Красунчику, очманів зовсім! Це ж донька жида! Собаче плем’я! Туди їй і дорога! — обурено зашепотів йому Гриць.
— Щеня! — у гніві від почутих слів прошипів Тимофій і навмисно підняв Ворона дибки так, що Гриць не втримався й упав зі спини коня. Але відразу спритно піднявся й поспішив забратися геть. Він зрозумів, що розлютив Красунчика, і вирішив його зайвий раз не спокушати. А то ще відлупцює!
Юрба трохи відступила від нещасної — козак верхи і з оголеною шаблею вселив у людей страх, та ще до нього підтяглися його люди. Так, товариші Тимофія теж не менше від містян ненавиділи євреїв, але піднімати руку на безпомічну жінку, нехай і єврейку, козаки не могли — для воїнів це була мерзотність і ганьба. Потроху люди отямились і почали відступали від козаків, які кільцем оточили єврейку, захищаючи її від скаженого натовпу.
— Якщо хочеш жити, то поїхали з нами, — сказав Тимофій, нахилившись до жінки.
Але вона не наважувалася віддатися на милість козаків і боязко дивилася то на Тимофія, то на його товаришів. Тоді він, нахилившись із Ворона, підхопив її разом із немовлям і посадив поперед себе. Юрба містян обурилася, зашуміла, у єврейку полетіло каміння. Бідолаха зіщулилася, затуляючи собою дитину, а Тимофій, як міг, прикрив жінку собою й пустив коня просто на натовп людей. Нікому не хотілося бути розтоптаним, тому народ швидко розбігся, пропускаючи вершників.
На вулиці Тимофій пустив Ворона галопом, уже не піклуючись про те, що може когось розчавити. «Господи, урятуй його! Боже, не дай йому померти! Що мені тепер робити? Ну має ж бути ще хтось! Не може бути, що він єдиний? Може, ця жінка знає, де ще можна знайти лікаря?» — думав Тимофій.
— Пані, мій друг дуже серйозно поранений, — звернувся він до єврейки, яка досі тремтіла від пережитого жаху. — Ми їхали до твого батька, щоби він рану вилікував, але, на жаль, запізнилися. Ти не знаєш, хто тут ще вміє лікувати рани?
Жінка сумно подивилася на нього й похитала головою.
— Мій батько був єдиним лікарем на все місто, і більше нікого немає. А що за рана у твого друга, пане?
— Йому розрубали плече.
Жінка задумалася на мить, а потім заговорила:
— У мого батька не було сина, тому я з дитинства завжди допомагала йому, а він чимало ран вилікував за своє життя. Якщо ти, пане, дозволиш, то я спробую допомогти твоєму другові.