— Та однаково! — байдуже мовив Влад. — Один раз мати народжувала — один раз і помирати. Ліпше розкажіть, що нового чути?
Новин було небагато, тому обидва приятелі ще трохи погомоніли з Владом і залишили його відпочивати.
Марко й Тимофій провели в Чигирині лише декілька днів, коли від Хмельницького прибув солідний загін із бранцями й деяким скарбом. Тимофій із полегшенням прочитав лист від гетьмана, у якому йшлося про те, що їм слід залишити пані Чаплинську на піклування чигиринських старшин і їхати до містечка Смілії, що за сорок верст від Корсуня, — там нині стояв козацький кіш. Засмутила двох друзів лише потреба лишити Влада на Гелену. Але тут нічого вдіяти не можна було — їхньому другові треба одужати після такого важкого поранення. Утім, сама Гелена не заперечувала — навпаки, вона з нехарактерною для жінки теплотою запевнила двох друзів, що дбатиме про Влада так, наче він її рідний брат.
Проте Тимофія також турбувала й доля Ліори. У Чигирині розлючені містяни перебили всіх євреїв і шляхтичів — донька лікаря була єдиною, кому вдалося вижити, і це лише завдяки заступництву низових козаків. Тож поки її захисники були тут, містяни остерігалися чіпати жінку з немовлям. Але Тимофій побоювався, що варто козакам поїхати, і немає жодної гарантії того, що нещасну жінку не вб’ють. Адже ніхто за неї не заступиться. Тому перед від’їздом Тимофій відвів Ліору вбік і запитав:
— Що ти думаєш робити далі, пані? Чи маєш рідню, яка могла б забрати тебе до себе? Ми можемо проводити тебе до них.
Ліора похитала головою, очі її наповнилися сльозами, але вона стримала їх і відповіла:
— Ні, більше нікого не маю, крім доньки. Чоловік мій помер ще тоді, коли я носила Ревеку, тож уже майже рік я вдова. А мої батьки, родичі... — вона замовкла, але Тимофій усе зрозумів без слів. — Тепер нікого в мене немає. Поки я живу тут із милості пані Чаплинської. Та й панові Владові ще потрібен мій догляд. А от коли твій друг одужає, тоді я куди-небудь піду.
— Краще залишайся тут. Куди тобі йти? Це ж лише початок війни. Далі буде гірше, ще страшніше, а тут ти хоч у безпеці. Я попереджу старшин, аби вони заступилися за тебе, і попрошу Чаплинську, щоби вона залишила тебе в себе. От візьми! Цих грошей тобі вистачить надовго, — сказав Тимофій, простягаючи Ліорі гаманець.
Бідна Ліора запашіла.
— Я не можу взяти в тебе грошей, пане! Ні, ні! Я й моя дитина завдячуємо тобі життям! Я навіть не знаю, як віддячити тобі за це! У жодному разі не можу прийняти від тебе ще й гроші!
Однак Тимофій силоміць уклав гаманець їй у руку.
— Ти залишилася зовсім одна! Як ти житимеш без допомоги, без коштів, та ще й із такою крихіткою на руках? Немає чого соромитися!
— Правильно, нехай залишається жити тут, зі мною! — пролунав позаду голос Гелени. Очевидно, вона давно спостерігала цю сцену. — І бери гроші, поки дають, — вони твоїй дитинці знадобляться. Обіцяю, я не ображатиму ані тебе, ані твою дівчинку. Хоч би що трапилося, мене завжди захистять, отже, і тобі тут буде безпечно.
Ліора зрозуміла, що іншого виходу однаково не має, тож пробелькотіла подяку і швидко вискочила з кімнати.
— А ти, виявляється, справжній лицар! — грайливо всміхаючись, звернулася Гелена до Тимофія. — Треба ж! І вродливий такий, що очей не відірвеш, і благородний, і турботливий. Просто мрія для будь-якої дівки. От пощастить же комусь із таким, як ти! Чи так і будеш усе життя безсімейним козаком?
— А ти, виявляється, не таке стерво, як усім хочеш показати, — у тон їй відповів Тимофій.
— Можливо. Усе можливо, — відповіла, хитро усміхаючись, Гелена.
Тимофій хотів було йти, але Чаплинська втримала його, м’яко поклавши ручку на плече.
— Стривай, Тимофію, — уперше звернулася вона до нього на ім’я. — Передай Богдану цього листа. Але гляди, особисто йому передай!
Тимофій скинув брову: не іржавіє колишнє кохання! Тепер головне — постійним гінцем їхнього любовного листування не стати.
— Добре, зроблю так, як ти наказуєш мені, пані, — пообіцяв хлопець.
— Не наказую, а прошу, — уточнила Гелена, а потім урочисто додала. — Бережи вас Бог! Будьте обережні й вибийте цю ляську погань з України! Успіху вам, козачки!
Гелена розвернулась і попрямувала до Влада. Настав час годувати хлопця, а жінка хотіла зробити це сама, щоби потішитися, спостерігаючи, як він скаженіє від її присутності.
Уже перед самим виїздом Тимофій і Марко попрощалися з Владом. Той із кислою міною напівсидів у ліжку, спираючись на купу подушок, які йому власноруч підклала Гелена.
— Може, усе-таки заберете мене із собою? — запитав він. — Я не виживу тут!