— І як ти собі це уявляєш, Владе? Як ми повеземо тебе? А якщо твоя рана знову відкриється, що нам тоді робити? — сказав йому Марко. — Поживи вже тут, поки не одужаєш. Тут ти хоч доглянутий будеш!
— Чому ви не знайшли мені лікаря, а привезли цю жінку? — невдоволено поставив він запитання, яке давно його мучило.
— Тому що лікаря вбили місцеві, а ця єврейка — його дочка. Вона була єдиною, хто міг допомогти тобі, — відповів Тимофій. — І, схоже, Ліора відмінно впоралася з лікуванням, дай їй Бог здоров’я. Ти маєш набагато кращий вигляд.
Влад спохмурнів. Йому дуже не сподобалося те, що він почув.
— Чому єврейка? — промовив він. — Утім, яка тепер уже різниця! У будь-якому разі я вдячний вам за турботу про мене. Тільки не забувайте мене! — раптом сказав він капризним тоном, таким, яким вимагав чого-небудь від своїх доглядальниць. — Мені й так тут буде самотньо!
— Схоже, ти чудово вжився в роль примхливого хворого! — хихикнув Марко, згадавши, яким незалежним, майже відлюдним завжди був його друг. — Ми не забудемо тебе, не тривожся про те! Надішлемо тобі звісточку, щойно буде така можливість. Головне, одужуй!
— Я почуваюся калікою! — стражденно сказав Влад.
Усі наступні дні Влад ніби опинився у пеклі — як він думав. За ним доглядали по черзі і Ліора, і Гелена, і її служниця. Хлопця гнітило це жіноче товариство, однак удіяти він нічого не міг. Він був досі слабким, не міг вставати, а його ключиця ще не скоро мала зростися. «Добре хоч ліва рука, а не права! Як би я тоді шаблю тримав? Швидше б одужати й утекти з цього курника! Панькаються зі мною, як із немовлям!» — зі злістю думав Влад. Він боявся навіть самому собі зізнатися в тому, що, виявляється, жіноча турбота може бути приємна. Жінки сиділи з ним день і ніч, поправляли подушки, обтирали водою, коли йому було спекотно, намагалися смачно нагодувати, щоби він швидше відновив сили, і терпляче зносили його примхи та поганий настрій. Навіть пихата Гелена! Але найбільше Владові подобалося, коли за ним доглядала Ліора. Вона поводилася скромно й ненав’язливо, і хлопцеві було приємно, коли жінка дбайливо його перев’язувала, обережно розтирала руку, що терпла без руху, годувала. Але найголовніше — єврейка дивилася на козака так, немов той не мав шраму, який лякав усіх інших жінок.
Розділ XV.
ВТЕЧА
Ой, у темному садочку, де стоїть криниця,
Там стояла, виглядала хлопця молодиця.
Стоїть дівчина та й виглядає,
А миленького все немає.
Ой, виглядає та й гірко плаче,
Вже миленького більш не побаче.
Виглядає, зазирає, милого чекає,
Ой, ти милий, чорнобривий, чом тебе немає?
За тиждень після неприємної розмови з Клесінським про від’їзд Орися зайшла до опочивальні Михайлика. Хлопчик не виспався й лежав у ліжку сумний, знесилений, оскільки всю ніч дуже кашляв.
— Як ти, Михайлику? — запитала Орися, сідаючи на край ліжка.
— Погано. Кашляю, — сумно відповів хлопчик. — За ніч украй змучився.
— Скоро стане тепло, твоя недуга відступить.
— Сьогодні вранці приходила Оксана. Вона пішла стривоженою, але мені нічого не сказала. Мабуть, мої справи зовсім кепські, Господь скоро прибере мене! — з якоюсь приреченістю в голосі відповів Михайлик.
— Ну що ти! Гріх так говорити! Ти одужаєш! Тобі обов’язково стане краще! — Орися взяла Михайлика за руку і з жалем подивилася на хлопчика — за що це йому? За чий гріх він несе кару, що так тяжко хворіє?
Михайлик піднявся з подушок і притулився до неї так, як зазвичай дитина притискається до матері. Для Орисі це стало несподіванкою, вона зніяковіла, але все ж обняла підлітка за худенькі плечі та почала гладити по голові.
— Як добре, що є ти, Орисю! Хоч ти мене жалієш, і біля тебе я відчуваю, що мене люблять, що я комусь потрібний. А батько... — Михайлик зітхнув.
— Хіба він не заходив до тебе сьогодні? — здивувалася дівчина.
— Ні. Він і не зайде, — гірко промовив хлопчик. — Няня казала, що він поїхав на полювання.
— Ну й нехай їде! Від нього однаково не доб’єшся доброти, — відповіла Орися, намагаючись приховати своє обурення такою жорстокою байдужістю батька до сина. Вона мимоволі згадала свого батька і його паніку, коли захворіли на віспу її молодші сестрички, — старий урядник сам сидів біля їхніх ліжечок і не відходив ні на мить. А Орисю до них не пускав, аби вона, боронь Боже, не заразилася.
«Господи, як можна так байдуже ставитися до рідного сина?! Невже Клесінський ставить свою гординю вище, ніж батьківську любов? Ох, бідний Михайлик! Але як же мені запитати в нього? — думала дівчина. — Ось як у такого хворого й нещасного хлопчика запитувати про те, що мені треба дізнатися? Однак зробити це треба!» Орисю почала мучити совість. Але що вона може вдіяти, щоби полегшити страждання Михайлика? Нічого. Хіба що пожаліти бідолаху та ласкаве слово сказати.