Від здивування Кшися, яка досі тримала Кліща за комір, відпустила його. Той поправив одяг, окинув глузливим поглядом вражених його словами челядників і з гідністю вийшов із кухні на широкий двір.
— А й справді! Тоді панночка повернулася заплакана, а я все думала чому. А воно он як, виявляється, вийшло! — промовила Кшися. — Господи, бідна дівчина! Та чи зовсім уже пан сором утратив? А що ж пан Тимофій скаже, коли повернеться?
Одарка мовчала — стареньку колотило з гніву. Вона нарешті все усвідомила. Бувало, вона помічала не зовсім зрозумілі й нескромні погляди свого пана на дівчину, але не надавала їм значення, адже панночка така красуня, що на неї любо дивитися. Однак няньці й на думку не спадали такі речі! Господи, яка ганьба! Упадати за нареченою брата! Боже, що ж тепер буде, коли Тимофій дізнається? Одарка добре знала норов свого вихованця й не сумнівалася, що той одразу за шаблю схопиться. І тоді... Господи, помилуй! Вони ж рідні брати!
Розгублена, вражена новиною челядь мовчала, не знаючи, що тепер робити і як поводитися в такій ситуації.
А Орися в цей час поспішала дорогою, уже не звертаючи уваги на багнюку, яка летіла з-під копит кобили. Дівчина вже впоралася зі своїм страхом і тільки стежила за тим, щоб їхати якомога швидше. Тому вона й не помітила групу вершників, які виїхали з бічної стежинки на основну дорогу і спочатку за нею поспостерігали, а потім направили своїх коней навздогін. І тільки почувши кінський тупіт, точніше плямкання копит, Орися озирнулася й побачила, як її наздоганяє Павловський зі своїми челядниками. Нагнавши дівчину, пан Лешек усім своїм виглядом висловлював задоволення та цікавість від цієї несподіваної зустрічі.
— Доброго тобі ранку, панно! — привітно привітався Павловський, променисто усміхаючись дівчині. Він під’їхав ближче та, оглянувши її забризканий багнюкою поділ, запитав: — Куди це ти, панно Ірино, їдеш так рано й одна? Часом не сталося чого поганого?
Орися насупилася: вона чула, що в пана Лешека погана репутація, на його совісті були неодноразові безчинства й насильства, але з нею він завжди був ввічливим і шанобливим. Тому дівчина опанувала себе й у відповідь теж поставила йому запитання:
— І тобі доброго ранку, пане Лешеку. А ти сам що тут робиш?
— Їду у своїх справах до Бара, — відповів Павловський.
— Ох, ось як! То поїхали разом! Маю там теж справи, — спокійно відповіла Орися, намагаючись не видати свого хвилювання. Вона зрозуміла, що шкоди він їй таки не заподіє — побоїться Клесінського, а їй будь-хто може зустрітися на шляху, тож у цьому разі Павловський та його челядь можуть захистити її.
— Але чому ти їдеш одна? Та ще так далеко? — не вгамовувався Лешек.
— А це таємниця! — кокетливо відповіла Орися. — Тож чи можу я розраховувати на тебе, пане?
— Для мене це буде честю, моя панночко, провести тебе туди! — одразу зрадів шляхтич такому проханню.
Вони поїхали разом, але Лешек не поспішав, розтягуючи задоволення від спілкування з дівчиною, а Орися, навпаки, підганяла й підганяла свою кобилу. Дівчина розуміла, що Клесінський скоро виявить її відсутність і неодмінно переслідуватиме.
— Та куди ж ти так поспішаєш, панно? — здивувався Лешек.
— Поїхали швидше! — усміхнулася Орися. — Мені так хочеться!
Пан Павловський не міг відмовити. Йому було не більше ніж тридцять років, і він був досі неодружений і собою непоганий, навіть симпатичний, незважаючи на постійно припухле від пияцтва обличчя. Йому дуже подобалася ця мила й лагідна панночка. От якби він їй теж подобався! Вона так мило, так радісно усміхається йому, тож усе можливо! Гарцюючи на коні біля дівчини, пан Лешек і не помітив, як із лісу, що тягнувся вздовж дороги, навперейми їм виїхав сам Клесінський у супроводі своїх гайдуків, які мали славу найвідчайдушніших і найбезбожніших головорізів у всій окрузі. Зате Орися його помітила й мимоволі зупинила свого коня. Дівчина навіть зблідла від страху.
— Що з тобою, моя панно? — здивувався Лешек, помітивши, як різко вона змінилася з лиця.
— Пробач, пане, але боюся, що сьогодні нам із тобою не по дорозі, — коротко відповіла Орися і, повернувши кобилу, швидко поскакала назад.