Павловський так нічого й не зрозумів. Клесінський пролетів повз нього, привітавшись крізь зуби, та поскакав слідом за дівчиною, яка ще швидше погнала свою кобилу. Пан Лешек спохмурнів. Подумавши, він пустив свого коня слідом за Клесінським.
Пан Матвій збожеволів від того, що Орися наважилася втекти. Але не сама втеча розлютила його: він страшно злякався за неї, адже розумів, що із самотньою дівчиною можуть зробити що завгодно на глухих дорогах — від грабежу до вбивства, і ледве з глузду не з’їхав від цієї думки. Клесінський прочісував округу та випадково натрапив на слід утікачки — двоє селян бачили, як панночка поїхала Барською дорогою. Мало того, наздогнавши її, Матвій застав Орисю в товаристві цього шкуродера Павловського. Його ледь грець не вхопив від злості та ревнощів. Може, вона навмисно з ним домовилася? Ні, навряд чи! А якби Павловський силою відвів би її у свою садибу? Адже він і не такі безчинства витворяв. І бачачи, як Лешек в’ється біля його коханої дівчини, з яким палким захопленням дивиться на неї, Матвій ледь стримався, щоби не зарубати свого сусіда шаблею від ревнощів.
Орися швидко скакала дорогою, — багнюка так і летіла з-під копит кобилки, — уже не думаючи про те, що може впасти. Озираючись на скаку, дівчина бачила, що Клесінський переслідує її. Орися квапила кобилу й молила Бога про те, щоби пан її не наздогнав. Вона не знала, куди поїде, але чомусь їй здавалося, що зараз треба неодмінно втекти від нього — і все налагодиться. Однак дорогу їй перегородили п’ятеро вершників — дівчина впізнала гайдуків Клесінського, які теж прочісували місцевість і натрапили на її слід.
— Стій, панно, — сказав Андрій, який був у них за отамана.
Орисі довелося стримати кобилу, інакше вона врізалася б у гайдуків.
— Пропусти мене, Андрію! Христом Богом прошу тебе, пропусти! — промовила Орися.
— Пан голову з мене зніме. Пробач мені, панночко, але не можу тобі нічим зарадити, — відповів Андрій, відводячи очі. Він чудово зрозумів причини і втечі молодої господині, і такого шаленого її переслідування своїм господарем. Уперше за весь час служби у Клесінського Андрій відчув сором від того, що служить такій людині. Розуміли це все і його люди, але зніяковіло відводили очі від зацькованого, благального погляду дівчини.
У цей час під’їхав сам Клесінський. Очі його виблискували, а вуса сіпалися від гніву, і він люто оглянув забризкану брудом, тремтячу дівчину.
— Далеко зібралася, пташко моя? — спокійно запитав Матвій, не видаючи голосом свого гніву.
Орися помертвіла зі страху: що він тепер із нею зробить? Але потім несподівано осміліла і, гордовито скинувши підборіддя, заявила:
— Ти не смієш утримувати мене силою! Ти мені ніхто, отже, я не зобов’язана підкорятися тобі. Дай мені спокійно поїхати, пане.
Клесінський зблід від люті: жодна людина не сміла так зухвало розмовляти з ним, та ще й у присутності його ж хлопів!
— Замовкни, дівчисько! — загорлав Матвій, утім, Орися й не зморгнула, лише її великі карі очі стали здаватися ще більшими через зіниці, що сильно розширилися від гніву, а красиві, чітко окреслені брови зсунулися.
— Не смій кричати на мене, пане, — спокійно відповіла Орися.
У Клесінського ледь розум не потьмарився від такого нахабства. Невідомо, що ще наговорили б одне одному Матвій і Орися, якби в цей час не під’їхав Павловський.
— Що ж ти, пане Клесінський, так швидко поїхав? — запитав Лешек, ковзаючи поглядом по обличчях присутніх, аби зрозуміти, що тут сталося. Він подивився на Орисю — та опустила очі, вії її затріпотіли, і здогадався, що покірлива панночка чимось завинила перед його сусідом і вирішила поїхати з маєтку, але сам її покровитель був проти цього, тому й улаштував гонитву. Лешекові несподівано стало шкода дівчину — уперше в житті в його серце постукала жалість.
— Отже, я дуже поспішав, пане Павловський, і не міг поговорити з тобою довше, — у тон йому відповів Матвій.
— А мені здається, що ти поспішав наздогнати панну Ірину, — відповів Лешек. — Навіщо це тобі знадобилося? Що ти хочеш зробити з панною?
Павловський, звісно, був рідкісним мерзотником, але аж ніяк не боягузом, — він вирішив утрутитися й заступитися за уподобану панянку.
— А це вже не твоє діло, пане, — відрізав Матвій.
— Ти перебуваєш на моїй землі! Отже, я як господар маю право знати про все, що на ній відбувається. Так що відповідай мені, пане Клесінський, — парирував Лешек.
Матвій геть озвірів і зі злістю промовив:
— Не пхай свого носа у мої справи, пане Лешеку! Інакше я так задовольню твою цікавість, що вона стане коротшою на висоту твоєї голови!