— Бракувало ще, аби всяка приблуда мені тут указувала! Ти тут ніхто, а я тут господар. Тож закрий свого рота! — зневажливо відповів їй Семен, тому що під дією хмільного не зовсім розумів, що й кому каже.
Орися спалахнула, а Михайлик зблід від гніву.
— Не смій із нею так розмовляти... — дзвінко крикнувши, почав заступатися хлопчик, але осікся й замовк, бо несподівано з’явився батько, який сидів у маленькій сусідній кімнаті, розбираючи й читаючи якісь папери, і все чув. На сварку синів Клесінський не звернув уваги — йому до цього було байдуже. А от коли Семен принизив Орисю, то Матвій негайно ввійшов до зали.
Повільно Клесінський підходив до Семена. Той хоч і був п’яний, але второпав, що накоїв, і зіщулився у кріслі від страху перед батьком, не сміючи втекти.
— Підведись! — різко наказав Матвій.
Семен устав, і було видно, як тремтять його коліна. Клесінський мовчав, трохи схиливши голову і склавши пальці «будиночком» на рівні грудей. Раптом Матвій різко дав синові ляпас, ще один, ще, ще. Ляпаси з обох боків сипалися на нещасного Семена, оскільки батько лупцював його двома руками, а той не смів навіть поворухнутися й лише здригався від кожного нового удару. Орися з очима, повними жаху, спостерігала за екзекуцією. Дівчина тремтіла всім тілом, але все ж їй дійшло, що треба втрутитися.
— Пане Матвію! Зупинись! — прокричала Орися. — Досить!
Клесінський схопив сина за комір і жбурнув просто до ніг дівчини.
— Проси пробачення! — прогарчав він. — Вибачайся перед панною, риб’ячий тельбух! І дякуй Богові, що цього не чув твій дядько, а він був би не таким лагідним із тобою, як я!
Семен, досі п’яненький, тремтів і белькотів вибачення, але Орися їх не чула. Від жаху дівчина затиснула рукою рота: їй ніколи не доводилося бути свідком того, щоби батько так жорстоко бив сина, — і тепер Орися дуже сильно злякалася. Матвій легко підняв сина за комір і холодно промовив:
— Запам’ятай раз і назавжди, щеня: тут господарі я і твій дядько! І лише ми удвох вирішуємо, кому тут жити й на яких правах! І зарубай собі на носі: якщо ти вип’єш ще хоч одну чарку, я накажу закип’ятити бочку горілки й киплячою заллю її у твою бездонну горлянку. Може, тоді ти перестанеш пити, свиня. А тепер пішов геть звідси і зроби так, щоб я не бачив тебе до завтрашнього ранку!
Випустивши Семена, який так трусився від страху, що не втримався на ногах і знову впав, Клесінський вийшов із зали, не глянувши ані на Орисю, ані на Михайлика. У Семена з носа потекла кров — рука в пана Матвія була важка. Орися мовчки простягнула йому свою хустинку й так само мовчки вийшла з кімнати. Михайлик пішов слідом за нею. Йому одночасно було і прикро за Орисю, і шкода брата. Але він розумів, що Семен був справедливо покараний: він перейшов межу, переступати яку не мав жодного права. «В одному тільки брат і має рацію! — спересердя думав підліток. — Я дійсно нежить! Не те, що за іншого, навіть за себе постояти не можу!»
Орися пішла до своєї опочивальні. Дівчина тремтіла, її не так образили слова Семена, як злякало те, що Клесінський так безжально відлупцював сина. Вона знала, що пан Матвій жорстокий, але не уявляла, наскільки! Від хвилювання дівчина забула замкнутися зсередини, тому переполохалась ще більше, коли у двері постукали, а потім, не чекаючи дозволу, увійшов сам Матвій.
Орися зі страхом дивилася, як він до неї підходить. Клесінський помітив в очах коханої жах і тепер досадував, що йому довелося відлупцювати свого нащадка на її очах. Але інакше вчинити не міг — не міг він дозволити, щоб її кривдили.
— Ти дуже злякалася? — запитав він, підходячи до неї так близько, що Орися змушена була відступати від нього аж у самий кут своєї кімнати.
Дівчина кивнула, не в силах заговорити. Клесінський узяв її за руку і відчув, як сильно тремтять її пальчики. Він ніжно стиснув долоню дівчини і сказав:
— Не треба так боятися. Семен заслужив цей наганяй — він посмів образити тебе. А таких речей я не подарую нікому, навіть рідному синові.
— А чому ж ти мовчав, коли він ображав Михайлика? Чому тобі було байдуже? — не дивлячись на Матвія, запитала Орися.
— Тому що Михайлик — чоловік і мусить учитися сам себе захищати! І не треба розповідати мені, що він слабкий здоров’ям! Йому вже п’ятнадцять років, тож час дорослішати. Якщо він не навчиться давати відсіч кривдникам, то завжди буде ходити приниженим.
— Тому ти і зневажаєш його? — насупившись, запитала Орися. — Сподіваєшся в такий спосіб виховати з нього чоловіка?