— Просто ти не маєш своїх дітей і не знаєш, як важко бачити те, що твої сини не виправдовують сподівань! — відповів їй Клесінський. — Ти ж сама ще дитина! А скільки тобі років, Орисю?
— Скоро виповниться вісімнадцять, — знехотя відповіла дівчина.
— Ну ось! Ти ще обмаль знаєш про те, як боляче можуть ранити рідні діти. Тому я сподіваюся, що ти не прийматимеш близько до серця сьогоднішній випадок. І боятися мене не потрібно. Я знову бачу у твоїх очах страх.
— Ти вже замучив мене, пане! Ти не даєш мені ані спокою, ані свободи, постійно переслідуєш. Як мені тебе не боятися, коли я повністю у твоїй владі? — вигукнула Орися, подивившись Матвієві просто в очі.
Той не відвів погляду своїх холодних синіх очей, а лише зітхнув. Клесінський ніжно обійняв Орисю за плечі, притягнув до себе, дівчина спробувала відійти, але він утримав її.
— Я дуже кохаю тебе, Орисенько! Так сильно, що готовий заради тебе й душу дияволу продати!
— Тоді чому твоє кохання таке жорстоке? — відповіла дівчина, намагаючись вирватися, але Клесінський ще міцніше притиснув її до себе. Несподівано його осяяла думка: «Треба змінити тактику! Зараз саме момент!»
— Серцю ж не накажеш! Для мене було мукою бачити твою байдужість до мене. І я розраховував на те, що Тимофій тебе кинув. Але тепер розумію, що це не так, — смиренно відповів їй Матвій. — Я хочу бачити тебе щасливою, а щаслива ти можеш бути тільки з Тимофієм. Тому я більше не домагатимусь твоєї прихильності. Тільки не варто більше мене цуратися й боятися, прошу тебе!
Орися, не повіривши, здивовано подивилася на нього. А Клесінський відпустив її, поцілував їй руку й вийшов із кімнати.
Насправді Матвій покривив душею. Він помітив страх і неприязнь в очах Орисі та вирішив не доводити справу до того, щоби дівчина його люто зненавиділа. Тому й вирішив пограти в благородство. Насправді Клесінський сподівався на те, що цей новий козацький бунт буде йому на руку, — Матвій знав, яка гаряча та неспокійна вдача у Тимофія, і розумів, що його брат неодмінно буде в перших лавах. Адже він заздалегідь знав про цей бунт, отже, наближений до ватажків. Крім того, брата можуть убити в боях або схопити поляки і стратити. Але навіть якщо йому вдасться вижити, то Тимофій змушений буде ховатися на Запоріжжі через свою участь у бунті. І ось тоді його молодший брат навряд чи зможе забрати свою наречену, а до нього він Орисю не відправить.
А може, Тимофій і справді охолов до Орисі? Чому він досі не написав їй ані рядка, не дав про себе знати? Невже йому так складно було знайти кого-небудь, хто погодився б привезти їй листа від нього?
Однак у будь-якому разі треба почекати й подивитися, як воно все буде далі. А поки варто порозумітися з Орисею, запевнити її в тому, що він, Матвій, не такий негідник, яким їй здається. Адже має дружина поважати свого чоловіка!
Про автора
«Лицарі Дикого Поля» — перший твір Ярослави Дегтяренко. Ярослава — це псевдонім, обраний автором із метою розмежувати особисте і творче життя.
Почати писати автора сподвигла подруга. Ярослава задля розваги коментувала статті в Інтернеті, її подруга читала ці коментарі й почала вмовляти: «Ти так вправно коментуєш чужі твори, то напиши що-небудь сама! Ну хоч невеличке оповідання!» Так з’явилася маленька розповідь, яка сподобалась вузькому колу читачів і на основі сюжету якої виникла ідея написати історичний роман.
Чому саме історична тематика, а не сьогодення? Ярослава вважає, що історичний роман дає більше простору для польоту фантазії та уяви, але, природно, у межах історичних подій, а сучасний світ читач і так бачить щодня. Крім того, на думку автора, люди мало змінилися за минулі століття — мають ті ж проблеми й надії, допускають такі само помилки, як і їхні предки, які частіше вчиняли за велінням свого серця або своїми переконаннями, часом нехтуючи законом. Крім того, неможливо будувати майбутнє, не знаючи свого минулого, не відаючи всіх помилок, які пережили наші предки.
За зізнанням Ярослави, їй ніколи й на думку не спадало стати письменником, але праця над цим романом змінила її життя та світогляд, наче офарбила в яскраві кольори та подарувала її душі крила.