Тимофій чув розмову сестер, як панна Бася його хвалила, а потім пішла, але вирішив більше не бентежити Орисю своєю присутністю. Він розумів, що й так занадто багато від неї добився з першого разу. Якби Орися не погодилася зустрітися з ним, то він неодмінно прийшов би до неї завтра ввечері й ходив би доти, доки не домігся свого — можливості побачитися з нею наодинці за ліпших обставин.
Молодий козак безшумно перетнув сад і так само безшумно переліз через паркан. Уже зовсім стемніло, і Тимофій озирнувся в пошуках Марка. Від забору відокремилася тінь — Марко терпляче чекав свого друга.
— Ну? — коротко запитав він. — Дістав ляпаса від панночки?
— Ні, Марку, не дістав. Завтра я зустрічаюся з нею в дубовім гаю за містом, — відповів Тимофій, сяючи з радості.
— Ох, горе ти моє! Вона обдурить тебе й не прийде!
— Отже, знову до неї прийду завтра! І ходитиму, доки вона не скаже мені «так». Утім, вона прийде. Марку, я їй подобаюся!
— Покажи мені дівку чи бабу, якій ти не сподобався б? — хмикнув Марко.
— Ну, Христині я не сподобався! — хитро заявив Тимофій, аби відвести думки друга в інше річище.
— Це вона тобі про це сказала? — у Марка тьохнуло серце від спогадів про Христину.
— Та я й сам бачив, що вона до мене байдужа. А ось до тебе ні! Ох, Марку, я такий щасливий! Востаннє я був таким щасливим, коли зі школи на Низ утік!
Марко замовк — Тимофій розбудив у ньому солодкі спогади, які відвернули думки від зухвалого вчинку друга. Уже зовсім стемніло, тому двоє друзів мовчки попрямували додому, кожен із них був зайнятий думками про кохану.
Наступного дня Тимофій нетерпляче чекав у гаю, час від часу прислуховуючись, чи не пролунають легкі кроки вподобаної дівчини, чи не промайне її яскрава спідниця серед дерев. Він пішов один, хоча Марко нав’язливо пропонував своє товариство, поки не второпав, що буде на побаченні зайвим, і залишився вдома.
Молодий козак мучився сумнівом: раптом Орися справді обдурить його й не прийде. Або прийде, але не сама, а з якою-небудь подружкою! А йому хотілося бачити лише її одну. Виснажений сумнівами й нудним очікуванням, Тимофій міряв кроками гай. Він уже зовсім змучився душею, коли його покликали: «Пане Тимофію!» Орися все-таки прийшла.
Прокинувшись уранці, вона знову довго вагалася, але потім усе ж таки зважилася піти на побачення. Сказавши батькові, що піде до церкви, Орися поспішила в гай. На підході до обумовленого місця вона засумнівалася: «А раптом він просто пожартував, а я прийду і стану посміховиськом?!» Тому, давши добрий гак, дівчина зайшла в гай не з боку стежки, а з іншого, щоби мати змогу подивитися, чи справді її там чекають, а чи вчора це був лише жарт. Побачивши хлопця, Орися зрозуміла, що він її нетерпляче чекає. Тож із легким серцем зважилася гукнути його.
Тимофій кинувся до дівчини, не вірячи своїм очам, — невже вона все-таки прийшла? Підбігши до красуні, він зупинився та обережно взяв її долоні у свої. Тимофій був на голову вищим від тендітної Орисі, і ця її крихкість збуджувала в ньому бажання підхопити дівчину на руки, притиснути до себе. Він відчував, як тремтять її ручки, бачив, як від збентеження порожевіли її щічки. Уперше в житті Тимофієві нічого було сказати дівчині від почуттів, які його охопили. Нарешті він знайшов у собі сили заговорити:
— Я вже думав, що ти не прийдеш!
Орися трохи нахмурилася, вивільнила свої руки і строго промовила:
— Я прийшла, тому що обіцяла тобі. А ще тому, що тоді ти, пане, проходу мені не даси. Але це вперше й востаннє! Більш не шукай зі мною зустрічей і не приходь до мого вікна. Негоже це!
— Тоді чому ж так палають твої щічки, моя ягідко? — запитав, усміхаючись, Тимофій.
— Тому, що… — Орися зам’ялася. — Тому…
— Тому що я не такий уже й байдужий тобі! Правда?
Орися зашарілася. Заперечити їй було нічим — Тимофій потрапив не у брову, а в око.
— Ходімо ліпше звідси, — Тимофій узяв її за руку. — Не бійся, я не ображу тебе!
— Я не боюся, — пробелькотіла дівчина.
Пара в мовчанні пішла гаєм, спустилася до берега Дніпра. Місця тут були безлюдні, і перешкодити усамітненню дівчини і хлопця ніхто не міг. Орися йшла поруч із Тимофієм, опустивши очі й відчуваючи на собі захоплений погляд молодого козака. А той не міг відвести від неї погляду — йому й досі не вірилося, що він веде за руку вподобану дівчину, що вона поруч. Орися першою вирішила порушити мовчання: