— А що привело тебе до Києва, пане?
— Я приїхав погостювати у свого друга, Марка Воловодченка.
Орися зупинилася і здивовано подивилася на Тимофія.
— То ти друг Марка?
— Так. Ми подружилися на Січі, а що?
— Це ж треба, який тісний світ! — усміхнулася дівчина. — Я його знаю з дитинства. І батько мій добре знає його матір і бабусю й завжди так добре про них говорить. І сестру його, Даринку, я теж знаю.
— Я щасливий, що близькі мені люди — твої знайомі.
— А чому ти пішов на Січ? Що тебе туди привело? — знову запитала Орися.
— Мій покійний батько мріяв зробити з мене попа! — зі смішком відповів Тимофій. — Але прожити все життя, плутаючись у довгополій рясі, сумно! Тому я закинув школу й утік на Низ.
— А хіба не почесно бути священиком? — побожна Орися була здивована такою думкою.
— Ну, може й почесно, зате нудно й одноманітно. Мене чекали роки, укриті пилом і пронизані нудьгою. А на Січі — воля. Там я вільний від усього того, що сковує людей тут. Це інший, прекрасний світ, повний небезпек і пригод, він дарує свободу.
— Але ж як ти міг не послухатися батька? — Орисі було дивно й навіть дико таке порушення батьківської волі. Сама вона ніколи не наважилася б піти проти рішень свого батька.
— Я хотів сам вирішувати свою долю. Спочатку батько, звичайно, розлютився й погрожував мені всілякими карами, але потім змирився й навіть благословив мій вибір. Та і я жодного разу не пошкодував про те, що став вільним козаком. У нас на Січі, незалежно від походження, всі рівні один одному. Там мене цінують не за те, що я знатний шляхтич, а за те, який я воїн. І так із кожним.
— Але, кажуть, там так страшно! Глушина навколо, безлюддя. Улітку — страшна спека, а взимку — лютий холод. І злі татари бродять. Як же ви там живете?
— Та ні! Брешуть люди, моя зіронько! — усміхнувся Тимофій. — Це прекрасний, чудовий край. Степ жорстокий тільки з боягузами. Але до того, хто сильний духом, хоробрий, він прихильний. Та й живемо ми не в голому степу, а у плавнях Дніпра. Там ростуть густі ліси, повні дичини, звірини всякої, риби. Це наш дім. Багато козаків там живуть зі своїми сім’ями.
— А ти маєш сім’ю?
Тимофій здивовано глянув на Орисю.
— У мене немає своєї сім’ї, — відповів він.
— Та ні! Ти не так мене зрозумів! Твої мати, сестри, брати? — дівчині було цікаво більше дізнатися про Тимофія, тому, соромлячись запитати прямо, вона ставила йому такі навмисно безглузді, але навідні запитання.
— А, це! Мати моя померла давно. Я зовсім маленьким був і не пам’ятаю її. Сестер я не маю й ніколи не мав. Є лише старший брат, Матвій. Але він уже в літах і вдівець. У нього свої сини зовсім дорослі, майже одного віку зі мною. А на Січі найрідніша мені людина — Марко. Немає в мене на світі друга вірнішого, ніж він.
Орися зітхнула — їй стало шкода Тимофія, який рано втратив матір. Власна втрата ще була свіжа в її пам’яті, і дівчина часто думала про те, як було б добре, якби мама була жива. Тут погляд Орисі впав на шаблю Тимофія в піхвах із прекрасно виробленої чорної шкіри. Піхви були прикрашені золотими вставками та інкрустовані хитромудрими візерунками з яскраво-блакитної бірюзи. Руків’я шаблі закінчувалося головою орла, виточеною зі слонової кістки.
— Яка гарна! — захоплено промовила дівчина, вказуючи на шаблю.
— Це польська шабля, карабеля — подарунок батька, — з гордістю відповів Тимофій. — Він подарував мені її давно, і відтоді я ніколи не розлучаюся з нею.
— А можна потримати? Будь ласка! — Орися склала ручки, зовсім як маленька дівчинка. Тимофій розтанув.
— Тобі — все можна!
Він вийняв шаблю і, тримаючи за клинок, простягнув руків’я Орисі. Дівчина обережно взяла шаблю. Вона була неважка й дуже зручно лягала в руку. Орися із задоволенням вертіла шаблю в руках, повертаючи то одним, то іншим боком, милуючись блиском вигнутого клинка. Очі її сяяли, мов у дитини, якій подарували дивовижну іграшку. Тимофій із любов’ю дивився на дівчину.
— Обережно, серденько, вона дуже гостра!
— А чому на руків’ї орел? — запитала Орися.
— Білий орел — це стародавня емблема Речі Посполитої. У ляхів є легенда, що їхній прабатько, князь Лех, заснував найпершу польську столицю, Гнезно, на тому місці, де побачив орлині гнізда на деревах, а над ними в небі заходило сонце й ширяв білий орел. Відтоді ляхи шанують орла і прикрашають ним шаблі. Цю шаблю батько замовляв для мене в Польщі, хоча її клинок викували на Сході, в арабських країнах.