І треба ж такому статися, що того самого дня, коли Голуб прийшов до Агафії, першим, кого він зустрів, увійшовши в її дім, виявився саме Тимофій. Зіткнувшись у сінях із молодим козаком, Голуб аж очі вирячив із несподіванки.
— Ти що, пройдисвіте, тут робиш? — від здивування Федір навіть привітатися забув.
Тимофій нахмурився, але стримався і знайшов у собі сили спокійно відповісти на таку грубість:
— Загалом, я тут живу. А ти, схоже, до тітоньки Агафії прийшов?
— Вона хіба рідня тобі, що ти її тіткою кличеш?
— Ні. Але вона мати мого друга. А скажи мені, пане уряднику, чим я тобі такий ненависний, що ти виявляєш мені свою неприязнь? Чи ти досі злишся на мене за ту бійку? Ну, то ти сам винен. І хіба не я перший прийшов із тобою миритися, поступившись гордістю, хіба не я просив у тебе вибачення, хоча не так уже й винен перед тобою?
— Та хто ти такий, щоб я про тебе думав або відчував свою провину перед тобою? — зло випалив Голуб. Цей молодик його неабияк дратував. — Гадаєш, якщо ти шляхтич, то можеш на мене руку піднімати? Так, ти шляхтич, але ти православний, отже — ніхто. Що ви, православні, можете? Ти хіба не бачиш, що католики заправляють усім? Скільки завгодно хизуйтеся своїм благородством, однаково хлопами в ляхів були й будете. А я так не хочу й не буду! І ось що, більше не трапляйся мені на шляху, пане Клесінський. Інакше я так розрахуюся з тобою, що тобі й сам війт не допоможе!
Голуб роздратовано пройшов далі, у будинок. Тимофій, блідий від гніву і приниження, мовчав. На щастя, сильний гнів утримав його від того, щоби прибити нахабу Федора просто на місці. Гірка правда відкрилася Тимофієві — не в тій бійці була справа, а в тому, що його релігійні переконання, його суспільне становище не влаштовували Голуба. Та будь він хоч магнатом, Голуб однаково не повернувся б до нього обличчям. Тимофій зрозумів, що Федір робить свою життєву ставку на поляків. Навіть унію прийняв!
Мовчки, пригнічений своїми гіркими думками, Тимофій вийшов із дому й побрів, куди очі дивились. Ціла буря вирувала в душі молодого козака. Ніколи батько коханої дівчини не прийме його! Ніколи він не зможе не те, що посвататися до Орисі, навіть поріг її будинку переступити. «Цікаво, — подумав Тимофій, — а якби я був католиком чи уніатом, то як би тоді ставився до мене урядник?» Але зразу ж засоромився цієї думки: «Це що ж, заради володіння коханою мені потрібно або унію приймати, або католицтво? Та як думати таке? Як можна змінити віру, свої переконання заради користі? Або відвернутися від православ’я? Чи стати польським підлипайлом? — у сум’ятті Тимофій сам собі ставив ці запитання. — Вчинити так — самого себе зрадити, збезчестити!» Він знав, що Орися залишилася православною, незважаючи на вмовляння батька. І якщо його покірлива, слухняна батьківській волі кохана проявила таку твердість у питанні віри, то що ж він тоді за чоловік, що за козак, що за лицар, якщо так малодушно шукає неправедних шляхів вирішення цієї першої в його житті серйозної турботи?
Із цими тяжкими роздумами Тимофій увійшов до корчми пана Айзіка. Відвідувачів було мало, тому старий корчмар одразу помітив задумливість хлопця. Він сам подав йому глек меду й підсів до Тимофія за стіл.
— Щось ти невеселий сьогодні, пане Клесінський? — обережно почав говорити Айзік, сідаючи навпроти. — Чи все в тебе добре?
— Усе добре, — сухо відповів Тимофій.
— Не впевнений, що київські панянки можуть бути занадто жорстокими й байдужими до такого красеня і благородного воїна, як ти! — вкрадливо розпитував хитрий Айзік.
Тимофій зітхнув і поглянув на старого єврея: темні, мудрі очі дивилися на нього з батьківською добротою. Востаннє так на нього дивився батько, коли Тимофій відвідував рідний дім. А потім прийшов лист від брата, що батько помер. Тимофій зрозумів, старий єврей здогадався, що біда його пов’язана з коханням, і співчуває йому так, як співчував би своєму рідному синові.
— Що не так у твоїх сердечних справах, пане? — вів далі Айзік. — Така людина, як ти, не засмучувалася б через життєві негаразди. Тільки кохання може поранити твою душу.
— І як же ти здогадався, пане Айзіку? — мимоволі усміхнувся Тимофій.
— Я прожив життя — довге та нелегке, і багато чого побачив на своєму віку. Закоханого чоловіка я помічаю відразу. Ну, то що сталося? Невже панночка тебе не любить?
— Та якраз навпаки! Вона мене кохає. Лише її батько зневажає мене за те, що я православний. У його очах — це злочин, холопство. Він ніколи не дасть згоди на наш шлюб, тому що я не лях і не католик.