Але Орися була дочкою київського урядника, тому Далевич, за всієї своєї зневаги до Голуба, не міг дозволити собі так вчинити. Потрібно знайти інший спосіб. Отже, чоловік вирішив регулярно відвідувати нового знайомого в надії спокусити дівчину. Він міг сподіватися на успіх хоча б тому, що завжди був популярним у слабкої статі. Пан Вацлав мав гарні манери, умів бути веселим і ввічливим. Він уважав Орисю зовсім недосвідченою й наївною, щоби вона могла розкусити його хитрощі, а себе — занадто невідпорним, аби йому могли пручатися. Але марно цей безсоромний жуїр тішив себе ілюзіями — для дівчини його відвідини стали неприємним обов’язком, а те, що батько вимагав її обов’язкової присутності під час візитів цього ненависного їй чоловіка, і поготів. Старому Федору дуже подобалося, коли дочка приймала гостей — він пишався Орисею і прагнув похизуватися перед усіма красунею й розумницею.
А Орисю дратувало, що цей поляк крутиться біля неї, розповідає всілякі нісенітниці і фліртує з нею. Дівчина добре запам’ятала його хижий погляд під час першого знайомства. Її бентежило те, що цей чоловік уважає її такою дурною, аби не зрозуміти його справжніх намірів. Тому Орися була дуже непривітною з Далевичем. Утім, він не замислювався про причини такого ставлення дівчини. Йому було байдуже, чому вона непривітна з ним і що про нього думає. Пана Вацлава цікавив результат, і він приділяв Орисі увагу, не розуміючи, що вона відчуває до нього вже огиду, та зовсім не помічав і не усвідомлював того, що сам міцно заплутується в тих сильцях, які ставив для Орисі.
Одного разу Далевич знову прийшов у гості до урядника. Але ні самого Голуба, ні його племінниці не виявилося вдома. Зате була Орися. Пан Вацлав дуже зрадів такій несподіваній можливості побути наодинці з уподобаною дівчиною.
Зустрівши гостя, Орися насупилася — очевидно, вона не забувала й не прощала йому образливих поглядів та настирливої уваги під час його відвідин. Але Вацлав, як завжди, не звернув на це уваги.
— Добридень, панно! Наскільки я зрозумів, твого батька немає вдома, чи не так? — почав Далевич, із задоволенням цілуючи руку Орисі. Він відчув, як тремтять її пальці в його руці. Це пробудило в ньому інстинкт мисливця — зараз він спробує загнати цю лань.
— Так, — відповіла дівчина, не піднімаючи очей.
— Ну, то я його почекаю.
— Не варто, — Орися відповіла занадто швидко, тож Далевич відразу зрозумів її бажання позбутися його товариства і здивовано витріщився на дівчину. «Це ще чому? — подумав чоловік. — Коли це таке було, щоби жінка не була мені рада? Хоча, певно, це вона навмисне, аби подражнити мене. Кокетка! А на вигляд — лагідний янгол. Міцний горішок це дівчисько! Нічого не скажеш! Я побився б об заклад, що вона чимало чоловічих сердець розіб’є на своєму віку, та лише шкода, що немає з ким! Проте я розколю цей чудовий горішок, щоби дістатися солодкого ядра».
— Чому ж? Хіба я заважатиму тобі, моя панно, якщо почекаю його? — запитав Вацлав.
Орися знітилася — не могла ж вона безцеремонно виставити Далевича з дому? Тому довелося сидіти з гостем. Вацлав кілька разів намагався почати розмову, але Орися відповідала односкладово, і бесіда раз у раз затихала. Щоки дівчини палали, вона весь час відводила погляд. Тоді Далевич вирішив перейти до дій.
— Щось ти не ласкава до мене, моя панно? Чому ж? — запитав він, уважно спостерігаючи за дівчиною.
Орися поглянула на нього, брови її зсунулися.
— Ти, пане, нескромно, недобре дивишся на мене. Мов кіт на мишу. А мені це неприємно. Надалі прошу тебе бути більш шанобливим.
Далевич глузливо посміхнувся, вважаючи, що за цією строгістю криється зовсім протилежне.
— Я об’їздив багато земель, але ще ніде не зустрічав такої гожої дівчини, як ти, Орисю. Ти ніби варення з пелюсток троянд, яке так люблять на Сході, і, напевно, така ж солодка. А дивитися на тебе — одне задоволення. Особливо коли твоє обличчя палає від збентеження. Цікаво, а як воно палає, коли тебе цілують?
Погляд дівчини блиснув гнівом, і вона обурено відповіла:
— Думай, що кажеш, пане!
— А що образливого я тобі сказав? — посміхнувся Далевич. — Хіба не говорять тобі таких слів інші чоловіки? Хіба соромно для тебе чути такі промови, коли навіть родовиті шляхтянки не вважають для себе образливим слухати це?
— Я не шляхтянка, і тому, пане, надалі будь скромнішим у бесіді зі мною, — відрізала Орися, гордо піднявши голову.
— Ну, якщо не шляхтянка, тоді вчинимо простіше, — промовив Далевич і хтиво вишкірився.