І перш ніж дівчина встигла ухилитися, він різко притягнув її до себе та вп’явся в її губи жадібним поцілунком, нишпорячи руками по тілу. Від огиди Орисю навіть пересмикнуло. Вона спробувала вирватися, але Далевич ще міцніше притиснув її, заломив руки. Тоді Орися боляче вкусила його за губу. З несподіванки пан Вацлав випустив дівчину. Орися схопилася, гидливо витерла губи.
— А ти з норовом! — осміхнувся Далевич.
— А ти, пане, негідник! Як смієш ти так поводитися? — лагідні очі Орисі виблискували з гніву, щоки палали. Але такою вона видалася Вацлаву ще чарівнішою. Облизнувшись, він знову ступив до дівчини, та Орися зупинила його жестом.
— Не смій наближатися до мене! Я забуду про те, що сталося, але й ти, пане, забудь і не дозволяй собі таких вольностей! Інакше пошкодуєш! — і перш ніж Далевич зміг їй заперечити, Орися швидко вийшла з кімнати.
Залишившись на самоті, пан Вацлав задумався. Йому ніхто ніколи не опирався, але тут, зустрівши таку рішучу відсіч, він почувався ображеним. Відмовляти йому, нехтувати ним? Раніше жодна жінка не дозволяла собі так поводитися з ним. Пан Вацлав був дуже мстивою й жорстокою людиною — йому варто було тільки поскаржитися воєводі, щоби розрахуватися за зневагу. Але Вацлав уже зрозумів, що не робитиме цього. «Виявляється, я став дурнішим, ніж був, якщо відразу не зрозумів, що це за дівчина!» — подумав Далевич. Врода Орисі, її гордість, гідність, з якою вона відповіла йому, остаточно підкорили його. Підкорили так, що він забажав, аби ця дівчина завжди була поруч. Вацлава вже не влаштовував скороминущий зв’язок, він зрозумів, що прагне бачити Орисю своєю дружиною.
Однак усе це треба було добре обміркувати. Далевич ніколи нічого не робив, добре не подумавши. Тому він вийшов із будинку, так і не дочекавшись господаря.
Орися замкнулася у своїй спальні й довго не могла заспокоїтися. Вона почувалася приниженою. Ніколи ніхто не смів чинити з нею так, як цей безсоромний лях! Дівчина усвідомлювала своє місце й становище, розуміла, що вона лише православна містянка, але навіть уявити не могла, що з нею можуть так нахабно вчинити, так образити, та ще й у власному домі.
Заспокоївшись, Орися вирішила нічого не казати батькові. Хтозна, як він це витлумачить? Та й Тимофієві нічого не можна розповідати! Адже коханий неодмінно щедро розрахувався б із її кривдником — Орися вже навчилася розуміти Тимофія і знала, який крутий норов має хлопець. А за розправу над ляхом коханого могли стратити! Тому дівчина вирішила промовчати й надалі поводитися з цим поляком так, наче нічого не сталося. Вона заспокоювала себе надією на те, що після її відсічі Далевич більше не вчинить повторних спроб.
Проте Орися жорстоко помилилася у своїх сподіваннях. За тиждень після цього випадку Далевич з’явився до Голуба в супроводі Кражевського. Федір був, звичайно, йому радий, але дещо здивований несподіваним візитом. Узагалі, чого цей лях зачастив до нього? Навіть почав хвилюватися — чи не загрожує йому таке знайомство невідомою бідою, і просто вухам своїм не повірив, коли пан Далевич оголосив мету свого візиту.
— Пане Голубе, ти знайомий зі мною недовго, але вважаю, що тобі немає в чому мені дорікнути. Коли я вперше прийшов у твій дім, то врода панни Орисі підкорила мене. Тому прошу в тебе руки твоєї дочки, — діловим тоном промовив Далевич.
Старий Федір хотів було вщипнути себе, щоби переконатися — чи не сниться йому все це, і відразу випалити «Так». Але потім із самоповаги вирішив не поспішати й не давати такої швидкої відповіді.
— Пропозиція твоя більш ніж приємна для мене, пане, — з гідністю почав говорити Голуб. — Та що там приємна — це честь для мене й моєї дочки! Утім, чи не занадто ти квапиш події? Ми знаємо тебе мало, та й ти нас майже не знаєш.
— Ти, пане, мабуть, не зрозумів мене, — недобре посміхнувся Далевич. — Якщо я прошу руки твоєї дочки, то вважаю її гідною бути моєю дружиною. Пан Кражевський добре знайомий зі мною, він підтвердить тобі, що людина я благородна, багата, і для тебе буде за честь мати такого зятя.
Федора покоробила така відповідь — він і його дочка гідні цього ляха? Але старий батько придушив у собі гордість, а натомість вирішив понабивати ціну.
— І все-таки, пане, ти дуже поспішаєш. Мушу тобі сказати…
— Пане Голубе! — нетерпляче перебив його Далевич. — Не випробовуй мого терпіння і припини комизитися переді мною. Я надаю тобі честь, і ти мусиш це цінувати. Я поки добром прошу, не змушуй мене силувати тебе.
Від образи Голуб так міцно стиснув зуби, що на щоках у нього заходили жовна. Навіть Яцек змінився в обличчі — його вразив тон Далевича й та злість, яка промайнула на його фізіономії.