Тимофій був позбавлений цієї сцени, оскільки відразу ж після від’їзду Влада вшився на побачення до Орисі.
Стояла чудова осінь. Ліси навколо Києва забарвилися золотом і порфіром зі смарагдовими домішками все ще зеленого листя, а блідо-блакитне небо прозорим пологом накривало це яскраве в’янення природи. Дні були ясні й теплі, незважаючи на те, що починався листопад. Але все ж листя дубового гаю вже облітало, а блакитні води Дніпра зблякли, потьмяніли, утративши свою літню лазур. Тимофій радів теплій погоді — це давало їм з Орисею можливість і далі безперешкодно зустрічатися потайки в гаю, далеко від чужих очей.
Але цього разу молодий козак поспішав до коханої дівчини зі змішаним почуттям — з одного боку, перед ним відкрилося широке поле дії, з’явилася надія змінити своє життя на краще, а з іншого боку — через розлуку з Орисею він упадав у розпач. Та цей день однаково мав колись настати, і Тимофій утішався надією на те, що наступної зустрічі він уже матиме змогу повести кохану під вінець.
Постать коханої дівчини в багатій свиті з темно-зеленого дорогого сукна, з відкладним коміром, підбитим темним хутром, Тимофій помітив здалеку. Тільки чому так понуро опущені її плечі?
— Орисенько! — покликав він її.
Дівчина обернулася, обличчя її засвітилося радістю. Вона кинулася до нього на шию, притулилася лобом до його щоки.
— Кохана моя! — Тимофій обійняв дівчину за стан і підняв, притискаючи до себе.
Орися подивилася йому в очі, і Тимофій трохи спохмурнів — у них він побачив затаєну муку, яку кохана ось уже стільки днів намагалася приховати.
— Що трапилося, сонце моє? Ти сама не своя?
— Та ні, Тимофієчку! Тобі так здається. Зі мною все гаразд, — дівчина усміхнулася, але її усмішка була якась вимучена.
— Що сталося? Я ж бачу, що тебе щось мучить, мила!
Дівчина подивилася йому просто в очі й відповіла:
— Зі мною, правда, усе гаразд. Я думала про те, що буде з нами далі.
Тимофій знітився.
— Про це я й хотів із тобою поговорити, — обережно почав він розмову. — Завтра, у крайньому разі, післязавтра мені треба поїхати. Я мушу терміново повернутися на Січ, — трохи приховавши істину, промовив Тимофій.
Дівчина закрила обличчя руками.
— Орисю, мила! — Тимофій відняв її руки від обличчя — очі дівчини були повні сліз. — Тільки не плач, прошу тебе! Я ж не навік їду!
Але дівчина, змучена думками про своє заміжжя з ненависною їй людиною, ще й дізнавшись про неочікуваний від’їзд свого милого, просто не витримала й заплакала. Тимофій розраджував її, як умів. Він клявся у коханні, обіцяв, що обов’язково повернеться, що зробить усе, аби вони були разом, але Орися була невтішною. Нарешті дівчина почала заспокоюватися. Усе ще схлипуючи, вона запитала:
— Тимофієчку, чому ти їдеш?
— Я не можу розповісти тобі все, бо це не моя таємниця, — зам’явся Тимофій. — Але повір мені, це важливо! Важливо не лише для мене, а й для тебе, для нас.
— Отже, ти поїдеш уже завтра? — зітхнувши, запитала Орися.
— Гадаю, що так.
«Може, воно й на краще? Так він хоч не знатиме й не вб’є Далевича. О, мій коханий! Ліпше нехай я мучитимусь, але ти житимеш!» — гірко подумала дівчина. Швидка розлука, яку кожен із них сприймав по-різному, розривала серця закоханої пари.
— Коханий, отже, ми бачимося востаннє? — знову запитала Орися.
Тимофій не знайшов у собі сили відповісти і просто кивнув. Орися притулилась обличчям до його плеча, а Тимофій обійняв її, ніжно притискаючи до себе за тендітні плечі й тонкий стан. Йому не хотілося думати, що ця їхня зустріч все-таки остання.
— Побачимося завтра востаннє! Будь ласка, кохана, я прошу тебе! — благав Тимофій.
Орися підняла на нього сумне обличчя. Сині очі коханого дивилися на неї з таким благанням, що вона не мала змоги відмовити.
— Сьогодні Катруся писала мені і кликала до себе заночувати. Я відпрошуся в батька й завтра піду до неї. Так от, там ми і зможемо побачитися, — відповіла дівчина. — Ти знаєш, де її слобідка?
Тимофій ствердно кивнув.
— Неподалік неї є струмочок на самому початку лісу, я прийду до тебе туди опівдні. Раніше просто не зможу. Але ж тобі завтра треба їхати?
— Отже, поїду ввечері, уночі. Я з місця не зрушу, поки не побачуся з тобою, — відповів Тимофій.
Засмучені закохані пішли гайком, піднялися до Михайлівської стежки. Тут вони поцілувалися, і Орися пішла вперед сама. Молоді люди завжди так робили, оберігаючи свою таємницю, щоби ніхто з випадкових перехожих не побачив їх разом і не доніс Голубу. Коли дівчина зникла з очей, Тимофій рушив за нею.