Наступного дня в домі Воловодів стояла така туга, що звідти хотілося втікати світ за очі. Агафія й пані Марися, гірко ридаючи, просто повисли на Маркові під час прощання. Свою частку поцілунків та обіймів дістав і Тимофій.
Нарешті двоє друзів виїхали з міста. Тимофій озирнувся — прекрасний Київ, освітлений скупим осіннім сонцем, позолочений пожовклим листям садів і маківками храмів, немов прощався з ним. Тут він знайшов своє кохання, тут він уперше пізнав горе. «Чим ти зустрінеш мене наступного разу?» — подумав Тимофій. А чи буде цей наступний раз? Буде! Він ще повернеться сюди!
Молодий козак повернув Ворона до слобідки, де жила подруга Орисі, і не доїжджаючи до неї, звернув до лісу та без зусиль знайшов заповітний струмочок, куди мала прийти його кохана на їхню останню зустріч.
Розділ VІІІ.
ВИКРАДЕННЯ
Як дівчину ведуть неволею під вінець,
То тут чесноті настає швидкий кінець.
Адже лише тоді за честь свою спокійний чоловік,
Якщо і сам кохання гідний він.
Але якщо в чоловіків росте дещо на лобі,
То їх провина — не дружин і не недолі.
Орися швидко йшла до місця зустрічі, щоби встигнути повернутися до сутінку назад, до будинку Катерини. Незважаючи на вчорашні роздуми, жахливий відчай повністю заволодів її душею — сьогодні вона мала побачити Тимофія дійсно востаннє. Орися вже вирішила підкоритися своїй долі. Але, згадуючи пережиті з Тимофієм щасливі миті й уявляючи своє чорне майбутнє, яке очікувало її в заміжжі з паном Далевичем, бідна дівчина насилу втримувала сльози.
Тимофій уже чекав її біля невеликого потічка, який усе ще весело й завзято, по-літньому, дзюрчав, немов осінь ще не настала. Молодий козак був замисленим і похмурим, він витончено притулився до стовбура дерева. Орися підбігла до коханого, допитливо зазирнула йому в очі, намагаючись зрозуміти, що коїться в нього в душі. Але Тимофій незворушно, нічим не видаючи своїх емоцій, дивився на неї й думав: «Цікаво, скаже вона мені чи ні?»
Орися боязко торкнулася його щоки, потім її пальчики ковзнули до його скроні, і вона обняла Тимофія, не помічаючи, що він не відповідає на її ласку.
— Ти хоч іноді мене згадуватимеш? — не в силах більше мовчати, вона заговорила першою.
— Чому ж іноді, моя ягідко? Хіба ми навік прощаємося? Адже я повернуся до тебе, моє серденько! Чи ти не чекатимеш мене? — вкрадливо запитав Тимофій, не зводячи з Орисі погляду.
Орися відвела погляд убік: як вона скаже йому, що це дійсно їхня остання зустріч? Як пояснити Тимофієві, що скоро вона вийде заміж за того, кого обрав їй батько? Але щось говорити було потрібно, тому, зібравшись із духом, Орися підняла погляд на коханого й заговорила:
— Я готова весь вік тебе чекати, лише серцем відчуваю, що це наша остання зустріч. Проте, хай що трапиться, знай, я нікого й ніколи не кохала і не покохаю так, як тебе. Згадуй мене хоч іноді. Бережи тебе Бог, моє щастя!
Голос Орисі зрадливо затремтів.
— Ти говориш так, моя зіронько, ніби навіки зі мною прощаєшся? — холодно запитав її Тимофій.
— Ні, що ти! Я... Просто я... — дівчина швидко заплескала віями, сподіваючись стримати сльози, бо відчула, що ось-ось розплачеться.
— Просто ти брешеш мені, Орисю! — вибухнув Тимофій, і його сині очі заблищали від гніву. — Ти виходиш заміж за Далевича. Чи не так? Отже, ти проміняла моє кохання на сите життя з клятим ляхом? Чому, Орисю? Чому ти мені нічого не казала? Відповідай!
Орися ніяк не очікувала, що її милому все відомо. Його гнів, швидка розлука з ним, думки про ненависний шлюб зовсім доконали нещасну дівчину, і вона розридалася ще дужче, ніж учора. Тимофієві стало соромно за цей свій спалах гніву та ревнощів. «Та я ж ревную її, немов старий шкарбан! Господи, ну як я віддам її іншому?!» — подумав хлопець.
— Неправда! Я... Я нізащо не проміняла б... тебе... ні на кого іншого! Я краще померла б, ніж... ніж відмовилася б від тебе. Я... я не хочу за нього йти. Не хочу! Він нахабний і гидкий, але... але батько так вирішив. Він... він не питав моєї... згоди, а сам вирішив. Я не можу... піти проти... проти волі батька! — гірко схлипуючи, пояснювалася дівчина. — А якби... я... розповіла тобі, то ти убив би їх обох, і тоді тебе стратили б за вбивство! Ось чому я... я… мовчала весь цей час. Я не можу... і не хочу... навіть думати про те... про те, що тебе не стане! Ліпше нехай одна я... мучитимуся та страждатиму, аби тільки ти жив!
Сховавши обличчя на його плечі, Орися знову так гірко заридала, що в Тимофія від жалю защеміло серце. Притиснувши її до себе, він дав дівчині можливість виплакатися, а сам, дивлячись на осінній ліс, замислився: «Як же так виходить? Я заможніший і знатніший за цього ляха, але мене нахабно виставляють із дому і зневажають, бо я не поляк і не католик. Мою кохану віддають, та що там віддають — продають, мов породисту кобилу, проклятому ляхові, а я мушу мовчати й вирвати собі, та і їй теж, серце з грудей? Ну вже ні! Вона буде моєю! Нехай хоч усе польське військо на мене піде, але я її нікому не віддам!»