Подорож утікачів проходила досить непогано й майже без пригод. Двоє козаків у супроводі худенького хлопчини в завеликому одязі особливої уваги до себе не привертали. Мало чого вони вештаються білим світом?
Утім, Орисі ця подорож завдала чимало незручностей. Дівчина ніколи не покидала околиць рідного Києва далі, ніж у найближчі села. Увесь день у сідлі висотував її. Увечері Орися замертво падала від утоми й одразу ж засинала. Бентежило дівчину й те, що їй ніде було нормально вмитися. Вода у струмочках і колодязях біля придорожніх корчем була холодна, і вмиватися нею сирим ранком стало справжньою мукою. Хоча двох козаків таке холодне вмивання взагалі не бентежило, — Орися розуміла, що в походах вони й гірші нестатки зносять, ніж крижана вода.
Особливо соромливим для дівчини було те, що, ночуючи в сінниках поселян, які погоджувалися пустити їх на нічліг, або в шинках, їй доводилося вкладатися спати поряд із Тимофієм. У першу таку їхню ночівлю стався конфуз.
Молоді люди зупинилися заночувати в найближчому шинку, на жаль, переповненому. Однак їм виділили місце в сіннику. Тимофій стелив овчинки та кінські попони на запашному сіні, а Орися стояла біля стіни, нервово стискаючи й розтискаючи долоні. Дівчина не знала, як їй поводитися далі. Вона розуміла, що вкладатися спати їй доведеться з Тимофієм, але... Орисі було страшно від того, що може статися далі. Звичайно, вона розуміла, якщо втекла з молодим чоловіком, то повністю йому належить, а він має на неї тепер усі права. І все ж дівчині хотілося, щоби спочатку коханий став її вінчаним чоловіком. Утім, зажадай Тимофій від неї плотської любові тепер, Орися не посміла б йому відмовити та з хвилюванням чекала тієї години, коли треба лягати спати, — як учинить із нею Тимофій?
А той, закінчивши стелити імпровізовану постіль, із легкою усмішкою кивнув дівчині, мовляв, лягай!
Орися почервоніла й боязко, затинаючись, запитала: «А це обов’язково зараз? Або все ж... може... спочатку краще повінчатися?» І ледь не провалилася від сорому крізь землю — Тимофій зареготав, наче божевільний. Добре, що хоч Марка поблизу не було! А її милий, удосталь насміявся та обійняв розгублену дівчину за плечі.
— Сонечко моє! Яке ж ти в мене ще дитя! Я зовсім не те мав на увазі. Якщо спати вдвох, то легше зберегти тепло. Ми завжди так спимо в походах, коли холодно, — спина до спини. Звичайно, тепер ночі ще не такі холодні, але ти, моя квіточко, можеш змерзнути. Тому я і кладу тебе із собою, щоби було тепліше. Не з Марком же мені тобі постелити!
Засоромлена Орися вляглася поруч із коханим. Тимофієві було й досі смішно, він міцно притиснув дівчину до своїх грудей. «Ох, Ориська! — подумав він. — Миле, наївне дитя! Зате тільки моє!»
— Орисенько! Ти станеш моєю тоді, коли ми повінчаємося, — прошепотів він.
Дівчина потерлася чолом об його щоку і ще міцніше притиснулася до нього. Удвох було дійсно тепліше спати, але однаково Орися й надалі щоразу дуже соромилася, коли вкладалася спати поруч із Тимофієм.
Марко згодом змирився: сумнівів бути не могло — ці двоє палко кохають одне одного. І йому навіть стало соромно, що він варувався в серйозності почуттів та намірів і Тимофія, і самої Орисі. Тепер він уже не обурювався, що його друг так нахабно й відчайдушно, майже силоміць відвіз дівчину. Дивлячись на щасливу пару, Марко згадував Христину. Що тепер робить горда красуня? Чи згадує його хоч іноді? Може, вона й думати про нього забула! Або Онисько, як і Голуб, теж дібрав собі вигідного зятя, і Христина з доброї волі чи з примусу виходить або вже вийшла заміж? Марко мимоволі замислювався — а що б він зробив, якби Христину всупереч її волі видавали заміж? Він зрозумів, що в такому разі вчинив би так само, як і Тимофій, — не подумавши про наслідки, викрав би кохану дівчину й відвіз подалі.
На щастя, осінь видалася тепла та суха, інакше молодим людям довелося б несолодко в дорозі. Тому подорож минала швидко й без перешкод. Утікачі поспішали з кількох причин. Перш за все, Тимофій досі побоювався переслідування. Чи видала їх Катерина? Навіть якщо не видала, то хтось міг випадково бачити, як він поїхав з Орисею. А крім того, їм треба потрапити до початку зими до Чигирина.
Якось троє мандрівників проїжджали через невеличке село. Уже сутеніло, і після теплого, сонячного дня на вечір подув холодний осінній вітер, зриваючи пожовкле листя. Нікого з поселян на вулиці не було — усі поховалися у своїх хатках, сиділи біля теплих вогнищ і, запалюючи скіпочки, готувалися вечеряти. Лише біля однієї хати стояв бідно вдягнений селянин, з цікавістю витріщаючись на подорожувальників. Марко під’їхав до чолов’яги.